| Фото: report.if.ua Віталій Федьків помагає військовим з самих початків. Тому коли до нього звернувся його товариш, керівник городенківського «Правого сектору» Юрій Дутчак, чи не міг би той відвезти передачі для хлопців на схід, погодився одразу. Він досвідчений водій та й просто не міг відмовити, бо треба, пише Репортер.
Так 21 липня з Городенки виїхали два буси, завантажені харчами, одягом, взуттям, медикаментами. Це все збирали місцеві для хлопців із 5-го батальйону «Прикарпаття».
Віталій каже, вдома ніхто й не знав, куди він вирушив. Сказав усім, що їде до польського кордону по передачу. Адже до того він часто їздив по роботі у Польщу й Німеччину.
В одній машині їхали два священики з Коломиї, а в іншій – Віталій Федьків, Юрій Дутчак і Дмитро Легенюк. Дорогою до них приєдналася машина з озброєними хлопцями із «Правого сектору».
До Маріуполя автівки їхали обвішані прапорами, а далі все познімали – і прапори, і номери.
«Від Маріуполя хлопці спереду їхали з відчиненими дверима, автомати тримали напоготові цілу дорогу до передової», – розказує Віталій.
23 липня волонтери дісталися перших блокпостів. Зупинялися на кожному, роздавали гостинці.
«Хлопці дуже раділи, – говорить Віталій. – Ми були там для них як ковток свіжого повітря. Роздавали їм одяг, продукти, воду, стартові пакети».
Крайній пункт призначення був аж під самим кордоном з Росією. Віталій говорить, що батальйон стояв у «дуже гарячому місці», а з техніки у них були лише жовті шкільні автобуси, Урал і ЗІЛ. Ще додає, що бійців з батальйону «Прикарпаття» дезертирами не вважає.
«Там були і городенківські хлопці, – говорить волонтер. – Дехто з них зараз знову воює».
Дорогою назад, під Волновахою, машини волонтерів потрапили в засідку. Віталій згадує, що спершу чув три постріли, а потім пішла автоматна черга. Каже, спалахами бачив чоловіків з десяток – у формі, у касках.
Машина з супроводом почала відстрілюватися, а волонтерські набрали швидкості.
«Я відчув різкий біль у руці, мені її ніби вибило, я аж зігнувся, – розказує чоловік. – Юра вихопив кермо. І тут чую, він упав на мене. Ми летіли просто у поле, в стовпи. Я викрутив кермо, думав виїхати на дорогу, але знов відчув різкий біль у спині. В очах запаморочилося, стало гаряче й неприємно. Ми зупинилися».
Аби не добили, волонтери почали втікати у поле. Дутчак не міг йти, то Дмитро Легенюк виносив його на руках. Юрій був іще живий.
«Дмитро розривався між нами, – говорить Віталій. – Його не поранило, хоч сумки, в яких він сидів, були простріляні. З аптечкою бігав від мене до Юри. Я не міг дихати. Коли лежав, чув як на спущеному колесі проїхала машина священиків. Але ксьондзам також нічого не було. Потім розказували, що розклали рясу, яка десь там була складена, а вона прострелена, як решето…».
Коли під’їхала підмога, поранених волонтерів повезли до найближчої лікарні в Тельманове.
«Я тримав Юру за руку, аби тримався, бо ми вже близько. Але коли приїхали в лікарню, то він уже був не живий», – тихо говорить Віталій та виходить покурити.
Про покійного Юрія Дутчака Віталій розказує дуже багато. Каже, був добрим і пробивним чоловіком.
«Юра родом із Чернівецької області, але жив у селі Глушків Городенківського району, – розповідає Віталій. – Я сам родом звідти. Ми були сусідами. У селі був такий зарослий лісок, то він сам його розчистив, зробив там тренувальну базу для хлопців. Мій малий туди не раз бігав. Дуже шкода Юру, бо міг би для Городенки ще багато чого зробити».
У Віталія на робочому столі – фото з загиблим, зроблене там, на сході, коли волонтери доставили допомогу для хлопців. Чоловік каже, що не може поміняти на інше.
У лікарні в Тельмановому Віталія прооперували, вийняли дві кулі з легенів і великі уламки зі спини. Через добу перевели в Маріуполь, де він пробув два тижні. Лише тоді повідомили рідних. Ті були в шоці. Дружина Галина зі свекрухою одразу виїхали в лікарню.
Віталій ще досі ходить з однією кулею в шиї, яку хірурги не чіпали, бо була дуже близько біля сонної артерії. У спині «сидять» три великі уламки, а ще багато маленьких. Чоловік каже, що сильно дошкуляють, треба оперувати.
Віталій і зараз дуже багато помагає нашим військовим на Донбасі. З Польщі та Німеччини через знайомих дістає добру форму, берці, термобілизну, все найнеобхідніше і передає на передову. Каже, якби довелося знов їхати на схід, то не відмовиться.
…Отак і живе звичайна українська сім’я і ніби звичайний її глава. Небагаті, непоказні. Таких нині в Україні багато. І з залізом у тілі вони далі готові допомагати армії, шукати, збирати, возити, незважаючи ні на що, не чекаючи від влади ані допомоги, ані пільг. Скажіть, хіба хтось зможе перемогти країну з такими людьми? І хіба тій же владі не пора хоча б спробувати дотягнутись до них шляхетністю?
