Тарас Грень – підполковник Збройних сил, співробітник Західного регіонального медіа-центру ЗСУ. Наш дзвінок застав його на Донбасі, в одному з охоплених війною міст, яке ми не можемо назвати, пише ДеПо.
«Їх звуть Уляна і Василь, – розповідає Тарас про героїв зі знаменитого фото. – Ми були в Попасній після того, як її звільнили. В одному з будинків з вікна визирали дівчинка і хлопчик, я вирішив підійти до них і трохи підняти настрій. Пригостив цукерками, познайомилися. Дівчинка просто дивовижна, вона справжня маленька жінка. Все у неї розплановано по поличках, вже знає, що Вася на ній одружиться. Крутить ним як хоче! Потім ми з ними говорили про величезну хмару солодкої вати (на фото Тарас, розвівши руки, показує, яка велика хмара, – ред.). Прогримів грім, і діти дуже злякалися, вирішивши, що це знову «Урагани». Я їм пояснив, що це гроза, після неї піде дощ і стане легше».
Тепер Тарас дуже хоче знову потрапити в Попасну, щоб дізнатися, як там його маленькі друзі і, можливо, допомогти їм евакуюватися.
Цукерки Тарас возить з собою завжди, після того, як до нього в Лисичанську підійшла голодна жінка з маленькою донькою.
«Спочатку прийшла дівчинка трьох-чотирьох років: чорненька, з красивими великими очима. Я стою з автоматом, в касці, а вона підійшла і пальцем мене так потикала… Я запитав, як її звати – мовчить. Тут прибігла мама, пояснила, що після артобстрілів дівчинка перестала говорити. «А правда, що ви на кожну дитину по буханці хліба даєте?» – запитала вона. І виявилося, що сепаратисти, залишаючи місто, вивозять з нього абсолютно всі продукти, навіть холодильники з магазинів, – розповідає Тарас. – Відтоді ми стали з собою возити додаткове продовольство: хліб, консерви, цукерки».
Примітно, що батьки Уляни і Василя до Тараса так і не вийшли: вони сиділи в кімнаті і не захотіли підійти до вікна. Ймовірно – «ватники».
«Важко звинувачувати людей, яких пропаганда «пропалює», – зітхає він. – Був випадок, наприклад, бабуся вийшла зі свого двору і давай нашого військового своєю палицею лупасити. Примовляє: «Ах ти, бандерівець, ах ти, каратель!». А ти стоїш і думаєш – ось зараз забереш у неї паличку, а це все хтось знімає з-за рогу… Через деякий час ми знову зустріли цю бабусю: торгувала на ринку виноградом. Вона каже: «Боже, синочку, яка ж я дурна була! Ваші мені все зробили, полиці в сараї поставили – я на них свої консерви розклала, перерахувала – жодної банки не зникло! І дах полагодили, так добре!». Виявляється, до того, як ми в місто зайшли, їй дах пробило деревом, що впало, і вона просила бойовиків полагодити. А вони на неї тільки подивилися і пішли».
За словами Тараса, населення у звільнених містах реагує на українських військових по-різному, залежно від того, як їх «прокачала» російська пропаганда.
«Я помітив: якщо до нашої появи приблизно тиждень не було світла, а значить не працювали телевізори, люди набагато тепліше до нас ставляться, – розповідає він. – Це частина інформаційної війни. Росія спеціально для Донбасу випускає, привозить і безкоштовно розповсюджує свої газети: яскраві, на гарному папері. І ми робимо свою «Народну армію», спецвипуски для Донбасу російською мовою. Але це повинні робити не ми, наша робота – бути там і повідомляти про події!».
Військовий журналіст упевнений, Україна програє в інформаційній війні, так званій війні пропаганд, тому що у нас немає централізованої інформації.
«У Росії ЗМІ підпорядковані інформаційному військовому центру і з начебто незалежних телеканалів централізовано йде узгоджена інформація. І коли за різними джерелами йде різноманітно подана, але, по суті, одна і та ж інформація, людина починає в неї вірити, – пояснює він. – У нас немає чіткого розуміння владою всієї важливості інформаційної боротьби, нівельоване поняття журналістики. Диплома і знання того, за яким алгоритмом пишеться новина, недостатньо, багато журналістів не розуміють, як інформація впливає на громадську думку і стає знаряддям у чиїхось руках».