| Фото: Тарас Грень Журналістів Передової інформаційної групи Міністерства оборони України доля звела з цією людиною під час відрядження на одну з передових позицій сил АТО.
“Час від часу нашу розмову переривали вибухи від ворожих мін і снарядів, іноді було чути, як десь падають російські “гради” чи ще якісь реактивні снаряди. Згідно з радіоперехопленнями, адепти так званого “руського міра” в день нашого перебування витратили для обстрілу Авдіївського напряму стільки снарядів, мін та ракет, скільки наші війська витрачають у відповідь сепаратистам за тиждень. Відтак, до обстрілів тут звикли і ставляться як до чогось буденного і звичного”, розповідають Юрій Повх і Тарас Грень із Передової інформаційної групи МОУ.
Олег Мікац виявився чудовим співрозмовником, людиною прогресивних поглядів, добрим воїном.
“Важливо те, що на війні дуже міняються люди. Головне, що всі, хто потрапляє сюди, розуміють: тут війна. Адже раніше доходило до маразму. От наприклад, ще на початках в зоні моєї відповідальності в Червоному партизані стояв хлопець. Сам він з Донецька, там жили його сестра і мама. В один “прекрасний” день у свій вільний час він вдягнувся в цивільне і вирішив сходити... додому. На першому сепаратистському блокпості його зупинили осетини. Він показав український військовий квиток, мовляв, а що такого – іду додому… Потім ми міняли його. А що було робити? Виміняли за чотири ящики тушонки. Звучить кумедно, але там стояв такий “Мамай”, ми з ним завжди мінялись нашими 200-ми та 300-ми. От він вийшов на мене по відкритому каналу і каже: “Маємо бійця, давай мінятись”. В нас тоді не було нічого, крім тушонки, тому зійшлись на чотирьох ящиках. Може це комусь видасться смішним, але йшлося про життя людини”, — розповідає Олег Мікац.
“Щодо руйнувань Донбасу, то я скажу, що угрупування, яке має назву “Сомалі”, ну те, де керує “Гіві” — це “збірна солянка”. Там є багато хто. І тому їм байдуже, куди стріляти: по житлових кварталах, позиціях українських військ чи заводах. Вони нищать інфраструктуру цієї землі ні про що не думаючи. Через їхні обстріли буквально знищені такі населені пункти як Тоненьке, Піски, Водяне. От в мене було питання: чого стріляти по Авдіївці? Там військового гарнізону немає. Тим не менше прилетіли “подарунки” на ринок, школу, міліцію”.
“Ми чітко знаємо, що зараз основна маса постачання бойовиків зосереджена на “Донбас-арені”. Звідти ведуть і обстріли наших позицій. Так, ми можемо “влупити” у відповідь. Але там, за дивним збігом обставин, розташовано ще й пункт розподілу гуманітарної допомоги населенню. Відтак, можуть загинути мирні люди. І ми не стріляємо у відповідь.
Крім того, більшість так званих польових ватажків бандформувань — просто маріонетки. Наприклад, той же “Гіві” не має власної думки. Він просто озвучує позицію, на яку йому вказують “згори”. З ним важко про щось домовлятись, адже сьогодні він каже одне, завтра кардинально міняє свою думку, а через годину в нього вже зовсім інша позиція. Як на мене, відносно адекватними на сьогодні, якщо вже говорити хоч про якусь подобу відповідальності з боку ворога, є батальйон “Восток”. Там більша частина місцевих з Авдіївки, Яснуватої та інших міст та сіл. І ще приблизно по десять відсотків росіян та найманців. Вони стріляють лише коли є цілі. А от по площинах - ні. Вони ж місцеві. І вони чудово розуміють, що за будь-яких обставин настане період відбудови, і власне їм доведеться відновлювати все, що вони зруйнували російськими снарядами”, — ділиться командир.
“От тут деякі “товариші” часто мене питають, чи спілкувались ви з представниками іноземної держави? Та звичайно ж спілкувався! От, коли був крайній штурм наших позицій в аеропорту, нашому бійцю відірвало щелепу. Все. Він 300-ий, важкий. Якщо не евакуювати його терміново, то він просто помре. Пробитись до аеропорту я не можу. Ще сніг такий валить, що просто “капець”. Зв’язався з ворожою стороною. Вони кажуть по телефону: так, ми тебе знаємо, бійця даємо вивезти. Забрали його в наших і передали мені. Ну не дожив би він до кінця бою! І що тепер робити? Спілкувався, але ж життя людині врятували.
Так само й щодо 200-тих сепаратистів. Ми могли б їх просто десь прикопати і все. Але ж там, на тій території залишились наші пацани. І їх, хоч в труні, але треба повернути додому. Поховати по-людськи, як героїв, бо вони того варті. Знову, виходимо на “сєпарів”, домовляємось, їдемо мінятись. І що ми робимо неправильно? Те, що повертаємо додому бійця? Хай так. Але ж рідні можуть, хоч поховати людину”.
Як часто ви стикаєтесь з провокаціями терористів?
“Дуже часто. З найбільш гучних прикладів можу розповісти про початок навчального року в Донецьку. Ще напередодні до мене подзвонив такий собі “Абхаз” з вимогою, “чтоб нічєго не прилєтєло в школу”. Дурниця неймовірна. Ми і так по житлових кварталах не стріляємо, не кажучи вже про школи. Отже, початок навчального року, одна єдина школа, куди зігнали всіх батьків з дітьми. Як завжди, всі російські журналісти теж там присутні. І прилітають міни! І на хвилиночку вам ремарка – ні до того, ні після того цю школу не обстрілювали більше ніколи! Тільки от на початок нового навчального року в присутності російських ЗМІ. Крім того, навіть якщо уявити неможливе, ми просто не могли так прицільно влучити! Ну не дозволяє відстань”.
А чи відбулись, на вашу думку, зміни у лавах офіцерського корпусу Збройних Сил України за час війни? Як змінились наші офіцери?
“По-різному. Дуже по-різному. Ті, хто ходили раніше красиві, у пошитих на замовлення одностроях, такі собі підтягнуті “синьоокі блондини”, їх тут немає. Вони відразу втекли і зараз десь далеко. А тут таке... Часто трапляються ті, хто за мирних часів були в когорті шебушних хуліганів і так далі – найчастіше такі хлопці тут дуже добре себе показують.
Багато спекуляцій пішло після Донецького аеропорту. Мовляв наша “арта” нічого не зробила. Питаю в панікерів та провокаторів: вам що потрібно, щоб БМ-21 з вами в одній позиції стояли? Мовчать. Починаю пригадувати, як наші артилеристи відсікали наступи, прикривали бійців. Знову мовчать. Особливо дратує те, коли люди, які поняття зеленого не мають у воєнній сфері, вказують: от вам треба було зробити так чи так. А ви, мовляв, все зробили по-іншому. Або, коли журналіст сидить в Києві і розписує на весь світ, що потрібно зробити тут. Хочеться сказати їм – приїдь, посидь тут з пацанами. Все стане зрозумілим після перших десяти годин обстрілу. Як кажуть розумні люди, одне діло язиком плескати, інше плуги тягнути. Отже, всі хто такі розумні там, на диванах, приїдьте і покажіть тут як треба.
Потрібно багато чого переосмислювати. В нас зараз починається мобілізація. Люди на передовій поміняються. Але ми на сьогодні вже маємо головне – підготовлених командирів, які знають, розуміють а головне вміють робити свою роботу. Їх потрібно скеровувати до навчальних підрозділів, щоб вони вчили, тих хто приходить”.
Тобто нашу систему освіти і військової підготовки теж потрібно удосконалювати?
“Однозначно. Однак робити це з розумом. От наприклад стройова підготовка. На перший погляд на передовій її не потрібно. Однак вона, як ніяка інша військова дисципліна згуртовує підрозділ. Або фізична підготовка. Я розумію, що не можуть бути всі атлантами. Але хоч елементарний початковий рівень має бути у кожного, бо йдеться про життя людини на передовій. А ще дуже важливий аспект - психологічна підготовка. Скажімо, трупний запах. Є в нас місце, де точились запеклі бої. Собаки звідти час від часу якусь частину тіла і винесуть. Хлопці мають бути готові до цього. Знати, що таке теж є. І як би ми цього не хотіли, це жорстка правда війни. Сувора, брудна, брутальна правда. Можна ж елементарно на підготовці взяти тухлої риби та розкидати по смузі перешкод. Її запах дуже переконливий та схожий. Або підготувати полосу з мінно-вибуховими речовинами, щоб показати бійцям, як воно відчувається коли щось вибухає поруч.
Та взяти навіть елементарну обкатку танками. Бувало, що їде танк, а не обкатаний боєць вже “все”, просто загубився і не знає що робити. Поруч піднявся інший з “мухою” і на раз підбив. Вкрай потрібно показувати, що нема чого боятись в такий ситуації. І горять ворожі танки теж чудово!”
Цілком передбаченою є спекуляція тим, що бійцям на передовій немає що їсти, де спати. Чи справляються наші тилові служби? Чи все на плечах волонтерів?
“Можу сказати, що тил справляється. Дають все, що належить і в повному обсязі. Але волонтери роблять наше життя тут на передовій набагато комфортнішим і легшим. Однак, і волонтери є різні. Є ті, хто направду сильно нас підтримують, а є ті, хто приїздять просто попіаритись. От нещодавно приїхали якісь люди до наших артилеристів, в зелених штанішках “дудочках”, гламурно зализані. Ну і відкривають свого “бусика” та до хлопців: “Тааак только по двє шоколадки в руки. И только тому, кто на флаге распишется!”. Ну, я їх і попер звідти.
Є звичайно потужні волонтери, як от Роман Донік, Юра Бірюков, Таня Ричкова. Вони давно працюють з нами, мають свої групи. Допомагають дуже потужно.
Зараз ситуація дещо змінилась. Та й командири змінились теж. От пригнали нам погане паливо, ми склали скаргу і повернули його назад. Прислали нам тушонку, в якій м’яса немає зовсім, одні якісь желваки і жир. Я все зібрав, склав акт – рекламацію і відправив назад. Адже треба міняти цю розхожу позицію, що мовляв армія все з’їсть і все спалить.
Сподіваюсь, тепер з встановленням повноцінного громадського контролю над воєнною економікою, при призначенні на вищі посади будуть дивитись і питати в людини, чого ти туди йдеш? Наживатись? Чи чесно попрацювати? І тих, хто наживаються будуть гнати з позором і відразу. Я вірю, що нас чекають зміни. І ці зміни будуть лише на краще”.
