"Вчився у нього гарту. Соромився своїх кволостей"... | Фото: Степан Процюк/Facebook Уровок Степан Процюк опублікував у своєму Facebook, повідомляють ”Вікна”.
“Наступило століття від дня народження Тараса Шевченка. У галицьких селах на честь ювілею насипали могили. Йому це не надто подобалося, бо Тарасів дух не сховаєш в опереткові гробівці. Але протестувати не наважився, почуваючи депресію.
Перечитував «Кобзар». Це не поет, а медіум... жрець, посланий цій землі за її страждання. Від цієї книги віяло силою. Це була поезія воїна, якому було неможливо перебити хребет, бо він черпав сили зсередини, а не ззовні.
Вчився у нього гарту. Соромився своїх кволостей.
Молився. Не до людини, яка написала «Кобзар», а до її самурайської несхитності. Думав про те, як мало було в рідній літературі лицарів. І як багато продажних хрунів, патріотів для сцени і параду, слабкодухих паничиків і панянок, що не здатні відповісти за сказане ними...
Виступав чи не в усіх покутських селах. Скрізь чекали його. Хотіли побачити і почути.
Він говорив:
про знаки під час Тарасикового народження, а не про кріпацьке ярмо;
про малого, що шукав стовпів, які підпирають небо, а не способів полестити шкільному дячку;
про те, що Мойри, готуючи йому долю кирилівського кріпака, були змушені відступити перед залізною волею обраного;
про те, що не було людини, перед якою би він запобігав, хоч не раз і не десять розплачувався за своє волелюбство;
про те, як легко йому писалося, ніби це були не вірші, а чернетки Божих диктантів;
про його людську мужність і цареборство, а відтак – довгі роки безнадії і переляк багатьох землячків-кар’єристів;
про те, що його не зламали ні муштра, ні самотність, а не про кожух і смушкову шапку;
про жінок, які самовіддано любили його, а не про статус неодруженого і чоловічі поразки;
про петербурзькі салони, куди він приходив підхмелений, плюючи на тодішні світські приписи і догми, бо він сам створював нову моду і нові приписи;
про легку смерть – так відходять боголюблені воїни та герої.
У всіх селах його слухали, зачудовані магнетичним впливом слова. Бувало так, що після промови до нього хотіли доторкнутися. Він лише закликав читати «Кобзар». Йому не треба було ні фіміаму, ні почестей. Коли захоплення сягали через край, він лише сумно махав рукою:
– Пусте...
Аж не вірилося, що ця трохи понура людина щойно доводила зал до абсолютної тишини. Його ж видавав тільки юнацький блиск очей. Іноді на хвилину перед слухачами направду оживав чорнобородий молодий чоловік, який щойно приїхав із Кракова відвідати батьків. Роки, відбиті на тілі, накоротко відступали перед напливом божественної пристрасті. Здавалося, що то був рідний, трохи молодший, брат покійного ювіляра.
...в одному з сіл після особливо магнетичної промови до зали зайшов Шевченко. Став навпроти промовця. Потиснув його сухувату передстаречу руку. Розчулився – і заплакав:
– Благословляю тебе, Василю!
– Дякую вам, Тарасе.
І зник, бо квапився. Йому не можна довго бути на землі. Ніхто не помітив цього. Та й ніхто не міг цього побачити, крім промовця. Бо це стосувалося лише того, про кого говорили, і того, хто говорив...”