— Щоб мирно жили брат з братом, щоб не продавали за шматок хліба країну. Ми ж не продалися, — каже Гелена Йо Народилася Гелена (Галина) Атаманчук, як і Провідник УПА, 1 січня далекого 1926 року в Томашівцях, повідомляють ”Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”. Закінчила 4 класи школи. А далі — почалися важкі трудові будні. Окрім Гелени, у сім’ї виховувалося ще 4 дітей: 2 синів і 2 доньок. Нелегко доводилося батькам: працювали від ранку і до ночі, щоб прогодувати дітей. Але ще важче стало, коли помер у молодому віці батько Йосиф.
У Томашівцях, як і в багатьох інших селах, була станиця УПА. А в саду у родини Гелени — бункер, в якому переховувалися партизани. Це була звичайна яма, вирита і спеціально обладнана, замаскована зверху. Дівчина спочатку була симпатиком, а відтак — зв’язковою УПА “Олесею”. В обов’язки тоді ще зовсім молодої Гелени входило розносити листівки-повідомлення — штафети — до партизанів. У листівках могла бути інформація про облаву у селі тощо. Бувало, носила і в інші села. Це було надскладне завдання. Дорогою були облави, засідки і перевірки. Тож дівчата записки заклеювали, ховали в найпотаємніші місця, промовляли “Отче наш” і — рушали в дорогу.
— Пам’ятаю, — вибудовує хроніку тих подій Гелена Атаманчук, — стояв на дворі квітень 1946 року. Я пішла з колежанкою на вечірню Службу Божу до церкви. Додому поверталися разом, вона мала заночувати у моєї сестри, що жила в одному з нами будинку. Біля хати попрощалися і розійшлися спати. Включила в хаті гасову лампу. Аж почула шум на вулиці. Виявилося, хату окружили, прийшли за мною. Всередину зайшли зі словами: “Собирайся быстро!” Я й зібралася так швидко, як тільки могла, бо боялася, щоб не знайшли подругу і бункер у саду — тоді могли спалити хату, катувати всю сім’ю. Думала, коли вестимуть через кладку, скочу в воду. Але “енкаведисти” вже мали такі випадки, тож, коли переходили місток, міцно тримали мене за руки.
А далі були допит і катування. Спочатку в Томашівцях, де НКВД мало свою “точку”. Карателі хотіли, щоб Гелена видала подругу та санітарку станиці Ольгу Тимків і станичного УПА с. Томашівці Михайла Шумського. Михайло на той час був у бункері на рідному обійсті Гелени, Ольга ночувала у її домі. Але жінка навіть півсловом не обмовилася про це.
Після трьох днів допитів у Томашівцях зв’язкову відвезли до Войнилова. Там за те, щоб жінка “розкололася”, взялося НКДБ.
— Приводили до мене колишнього партизана, а тодішнього зрадника, — пригадує Гелена Йосифівна. — Питали, чи він мене знає, чи бачив. А він бачив, як я обід носила в ліс сотні, бо був тоді в тій сотні. Я, як тільки могла, заперечувала знайомство з чоловіком, і після кожного мого заперечення була бита. Били по стегнах так, що аж ями залишилися. На день кидали до тюрми, а надвечір знову починали допитувати і знову бити.
На Провідну неділю дівчину відвезли у Франківськ. Там — продовжили допитувати. У Станіславі, правда, не били. Проте умови перебування в камері були нелюдські: понад 60 дівчат спали на цементі, головою до середини — аби поміститися. У всіх були воші, “гуляв” тиф.
В таких умовах у камері в Франківську пробула до вересня. У вересні відбувся суд, на якому “Олесі” присудили понад 9 років позбавлення волі. І — відправили в табори. Спочатку — на лісоповал в Красноярськ, а через 5 років — на цегельний завод в посьолок поблизу Караганди. Умови життя в далеких краях були неймовірно складними: мороз, постійне недоїдання, тяжка праця, хвороби. І — цілодобове перебування під конвоєм. До речі, зв’язкова Гелена Атаманчук відбувала заслання в одному таборі з сестрою Бандери Володимирою.
— Знала Володимиру, — пригадує пані Гелена. — Вона відбувала своє заслання в таборі в Красноярську. Саме Володимира Бандера відправляла для нас потаємно Службу Божу, бо ж була донькою і дружиною священиків. За таку діяльність її часто закривали в тюрму, що була біля бараків. Боялися, напевно, щоб не організувала повстання.
Після закінчення терміну покарання жінка ще не мала права повертатися до рідної хати, тож поїхала до брата Ярослава в Караганду. Там познайомилася з уродженцем Томашівців Іваном, котрий теж тільки відбув термін покарання. Побралися. У 1962 році повернулися до рідного села, працювала в колгоспі. З часом придбали хату, в якій живе донині. Живе зараз сама — брати і сестри повмирали, помер і чоловік Іван, з яким, на жаль, не дочекалася діточок. Тож тепер єдина допомога і розрада від сусідів, племінниць та соціального робітника Мирослави Грабарської.
Але навіть сьогодні, у 89-річному віці, наша героїня залишається вірною своїм принципам і присязі. Продовжує перейматися долею України, молиться, щоб не гинули її найкращі сини. І мріє дожити до того часу, щоб Україна стала такою, про яку мріяли.