Степан Процюк каже, що роман "Там і тут" він покинув писати ще 2012-го. Більше письменник до цього твору не пл На своїй сторінці у Facebook письменник зізнався своїм читачам, що має кілька романів, які не міг завершити через різні причини, повідомляють ”Вікна”. За словами Степана Процюка, найперше, що заважало йому дописати твори, — “неправильно вловлена тональність, ця тонка романна музика, яку заледве вчуває сам автор”. Письменник вирішив оприлюднити один із таких уривків, із роману “Там і тут”, який, на жаль, вже не буде завершеним (Процюк покинув писати “Там і тут” у 2012-ому році).
— У цьому творі я вперше намагався по-справжньому боротися із стражданнями своїх героїв, відшукуючи різні альтернативи скорботі, — розповідає Степан Процюк.
”...Бо все відносно у цьому найкращому із світів. Усі переконання колись перевертаються догори дригом. Недарма пророк Ієремія оплакував ще незаселене місто, як знелюдніле і вимерле….
Тобі раптом стає жаль майже усіх людей, Маркіяне. Всі вдаліше чи незугарніше копошаться, мов кури на городі, щось глянцують і поліпшують. Жінки живуть із нелюбими чоловіками, прилюдно вдаючи гламурну сім′ю. Чоловікам іноді сниться наречена у білій фаті, що кличе їх на луки, між тихі верби, сниться наречена, яку вони не зустріли, мрія, що сипле нічну сіль на денні рани. Діти мордуються несправедливістю дорослого світу, підлітки – тим паче. Пенсіонери тужать за своїм непрожитим життям.
Недарма на деяких кладовищах, замість дати народження і смерті, пишуть час, нехай приблизний, що означає обрахунок нашого щастя. І якийсь Іван Петрович, виявляється, прожив не 74, а 3 роки, а Марія Петрівна не 82, а півтора. На тих алегоричних цвинтарях майже нема табличок, які би відповідали реальним датам. Там ви рідко зустрінете цифру 40, 35, чи навіть 20. Зате немало табличок із надписами – 2 роки, один рік, сім чи три місяці.
Окремо бовваніють надписи – “мертвороджений”, “мертвороджена”. Це означає, що покійники так і не зазнали щастя у своєму житті…. І знову напливає жаль до тих всіх нещасливих, які народжувалися для радощів, а помирали у муках, розпачі, знетямі чи викінченій депресивній відчуженості….
Їх тьма-тьменна, ім′я їм – легіон, їхня рать є найчисельнішою, бо побороти страждання можуть лише ті, що опанували ази життєзнавства. Бо плакати і журитися завжди легше, так ми пливемо за течією, таким чином нас несе вихор підступного розуму, який може живитися лише болем і смутком, лише наших одноманітним рухом по колу – скинув глину, повіз глину, поїхав по глину – обдумуєш покращення життя, нападає відчуття незахищеності, ти хвастаєшся або звинувачуєш себе у провинах, у яких ти не винен, так сто, і тисячу, і мільйон разів…. А клепсидра, що відстукує твої години, має все менше і менше запасу…
Зрештою, колись прагматики і романтики, наївні і підступні, зістарені хлопчики і дівчатка, заспокоєні і розчаровані украй, радісні і нещасливі – усі-усі підуть спати до земляної товщі. І іншим хлопчикам та дівчаткам співатимуть колискових – а потім вони співатимуть колискових своїм хлопчикам і дівчаткам – а потім їх теж заковтне земляна ненатлість і ненасить, бо ніхто із них, бо ніхто із нас не дослухається до нападів саркастичного реготу Диригента, бо нам страшно почути цей регіт, що підтримує безсенсовість…
Тож «пий, доки п′ється, живи, доки живеться», не дурячи себе ілюзіями, і дурячи себе ілюзіями, радій, а не страждай, шукаючи правди чи манівців, бо потім уже не буде ні правди, ні брехні, ні їхніх химерних гібридів, бо потім не буде уже нічого”.