90-річний житель Калущини Олексій Бойко любить гостей, користується мобільним і зберігає оптимізм

Минулої п’ятниці Олексій Бойко із села Копанок Калуського району відсвяткував свій 90-ий ювілей. Все життя чоловік тримав велику господарку, пасіку, обробляв городи. Важко працював, але не скаржився. І зараз ювіляр зберігає бадьорість духу і жагу до життя.
Переглядів: 211
Не треба робити комусь зла, а любити людей і себе. Мати людську гідність і гордість. І чесно працювати, бо без роботи лю

Діда Олексу в Копанках добре знають. Ще б пак — працював у школі, навчив не одного столярувати і різьбити по дереву, повідолмяють ”Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”. Та й в колгоспі не пас задніх. Як зауважує в.о. сільського голови Наталія Полянська, у селі всі говорять, що Олексій Ількович “добре зберігся”, і на вигляд йому — не більше 70.

— Народився у 1925 році. Хрестили на Теплого Олекси, — пригадує Олексій Бойко. — Німецькі часи 1941-1944 років пам’ятаю, як нині. Особливо — передвеликодній тиждень 1944-го, коли були спалені половину Копанок. Коли знущалися над людьми. Страшно було…

Далі були часи, коли совєтсько-німецький фронт підійшов до Долини, облава, пошук “бадьор”. Але Олексій молодий був, тож, каже, витримав все. Потім була робота: спершу у будівельній бригаді у колгоспі (до речі, до колгоспу повернувся на посаду завгоспа після праці у школі), відтак в лісгоспі, а потім у школі. Спершу завгоспом, відтак — учителем ручної праці. Ці часи чоловік пригадує з особливою теплотою.

— З дітьми працювати дуже цікаво, бо набираєшся позитиву і молодечого запалу. Та й діти любили руками працювати. Що вмів, все намагався їм пояснити, показати, — ділиться ювіляр.

Коли чоловік одружився з жителькою Копанок Емілією, збудував дерев’яну хату, зробив вікна, двері і деякі меблі своїми руками. Тоді звів літню кухню, а за якийсь час — й нову цегляну хату, у якій проживає і до нині. З жінкою виховали 4 дітей: 3 синів і одну доньку, дочекалися 6 онуків. Тішиться Олексій Ількович і 6 правнуками. До речі, двоє з онуків названі Олексіями — на честь діда. 

Донька Анастасія розповідає, що тато завжди любив аж забагато працювати.

— Мама померла 22 роки тому, ми вмовляли, аби продав корову, коней, а він не погоджувався. Сам обробляв городи, сам обходив господарку. І всюди був порядок. Тато і тепер знає, де що стоїть: де де пилка, де рубанок. Розказує, підказує, що де садити. Навіть нині, після інсульту, доглядає себе сам. Більше того, щодня, наскільки дозволяє стан здоров’я, робить невеличку зарядку — розминає руки. Користується мобільним телефоном, любить, коли в хаті гості. Нам ще в нього того оптимізму треба вчитися.

Напевно, той оптимізм і тримає на світі. Бо особливих таємниць довголіття чоловік і не пригадує.