Василь Зінкевич у День народження любить їхати у рідне село | Фото: ostap.havrysh.com.ua 24 травня 2002 року на майданчику біля столичного Міжнародного центру культури та мистецтв урочисто відкривали національну Алею зірок — наш варіант голлівудської Алеї Слави (нині її перенесли в район Пасажу на Хрещатику). Того дня було закладено чотири перших «іменних» зірки найбільших достойників від музики та спорту — поряд з іменами прославленої гімнастки Лариси Латиніної, співачок Євгенії Мірошниченко та Софії Ротару під першим номером значилася зірка Василя Зінкевича, пишуть “Вікна” з посиланням на ”Україну молоду”.
У цьому є щось символічне. Василь Зінкевич у всьому, за що не брався, намагався бути першим, якщо не єдиним. І в кожній справі вимагав і від інших, і в першу чергу від себе, найвищої майстерності, досконалості, а то й філігранності. Можливо тому не так багато останнім часом з’являється нових пісень у його репертуарі. Але практично кожна пісня, яку співає Василь Зінкевич, увійшла в золотий фонд української естради.
Друзі жартують, що Зінкевич може блискуче заспівати навіть телефонний довідник.
Упертість і наполегливість були в характері Василя Зінкевича завжди. Але хтозна, чи став би він колись співаком, якби не доленосна зустріч із Левком Дутковським, який у 1968 році запросив випускника Вижницького училища декоративно-прикладного мистецтва першим чоловіком-солістом до жіночого вокально-інструментального ансамблю «Смерічка»? Адже Бог наділив Зінкевича іще й талантом неабиякого танцюриста та художника-модельєра. І до «Смерічки» Василь Зінкевич очолював танцювальний ансамбль «Смеречина», а ще раніше, в армії — полковий танцювальний колектив (він і досі виходить на сцену, наче танцює). Перші сценічні костюми для Софії Ротару, «Смерічки», пізніше «Світязя», «Червоної рути», а також для ансамблю пісні і танцю ім. Павла Вірського, Київського мюзик–холу, Буковинського ансамблю пісні і танцю розроблялися за ескізами Василя Зінкевича. Однак музичне чуття і педагогічний талант Дутковського, який зумів запалити на нашому пісенному небосхилі не одну зірку, допомогли Зінкевичу вибрати саме пісенний шлях у житті.
Сам Василь Зінкевич згадував, що як співак він народився у новорічну ніч 1969 року, коли на Чернівецькому телебаченні в новорічній програмі прозвучав запис пісні Левка Дутковського «Сніжинки падають» у його виконанні. Історія цього запису досить незвичайна. Спочатку справа ніяк не клеїлася: зробили кілька дублів, але досягти бажаного ефекту ніяк не вдавалося. Тоді вирішили запросити Володимира Івасюка, який охоче відгукнувся і, маючи певний досвід, записав пісню з кількох дублів. Але Зінкевич не міг змиритися з «поразкою» і попросився зробити ще одну спробу. І заспівав цього разу так, що в ефір пішов саме цей запис.
А через три роки саме Василь Зінкевич, Володимир Івасюк та Назарій Яремчук, який прийшов до «Смерічки» у 1969 році, заспівали на весь Союз у фіналі «Пісні року» невмирущу «Червону руту», голосно заявивши про існування нової, самобутньої української естради. В Україні вона на той час звучала повсюди: восени 1971 року на екрани вийшов музичний фільм «Червона рута» з Василем Зінкевичем та Софією Ротару в головних ролях. І полетіли-поїхали ці пісні не лише по всій країні, а й по світу.
Разом iз піснями поїхали по країні і їх виконавці. «Смерічка» з Вижниці перейшла під егіду Чернівецької філармонії, тож артисти практично не відпочивали від гастролей, даючи по 2-3, а то й 4 концерти щодня вживу: в робітничих цехах, на колгоспних ланах, перед шахтарями, робітниками, будівниками БАМу. Не витримавши такого напруженого графіку, Василь Зінкевич у 1975 році покидає «Смерічку» і переїжджає до Луцька, де невдовзі на багато років стає незмінним солістом ВІА «Світязь».
У Луцьку він живе і нині — один iз небагатьох, хто так і не зміняв затишок і душевність «периферії» на столичну метушню. Справу батька продовжують і два його сини Василь та Богдан — лідери популярних серед молоді хіп-хопових колективів «Тартак» та «Основний показник».
Останнім часом Василь Зінкевич не частий гість на сторінках преси. І не тому що не запрошують, а тому що, як і в піснях, не звик розмінюватися на дрібниці. Зрештою — це його вибір і його право. Як писав відомий тернопільський музичний літописець і його добрий друг Михайло Маслій, «він залишився старомодним і, мабуть, таким буде завжди. І хай собі, ми його любимо, незалежно від стану модності чи немодності. Василь Зінкевич сьогодні уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він працелюб до фанатизму і так само відданий мистецтву пісні. Зінкевич — ціла епоха в історії української культури». І до цього важко щось додати.
Маловідомі факти з біографії Василя Зінкевича
Вокальні здібності і любов до мистецтва передалися Василю Зінкевичу від батька, Івана Харитоновича. Останній гарно співав, був регентом церковного хору. Другим захопленням стали танці — ще малим Василько зробив собі вдома невеличку сцену і танцював на ній. У шкільні роки брав участь у художній самодіяльності.
Олександр Серов, який свого часу був солістом «Світязя», намагався копіювати Василя Зінкевича не лише манерами, а й візуально. Їхній колега Дмитро Гершензон згадував, що одного разу на концерті у Севастополі Сєрова переплутали із Зінкевичем і в першому відділенні віддали ледь не всі квіти.
Василь Зінкевич завжди дуже прискіпливо ставився до свого репертуару. Відому пісню «Шлях до Тараса» на слова Юрія Рибчинського він виношував більше року, доки записав.
Найчастіше на день народження Василь Зінкевич їде в рідне село Васьківці на Хмельниччині. Коли мамі стало важко ходити по воду, на подвір’ї батьківської хати він власноруч викопав криницю. І зараз багато речей любить робити своїми руками.
