Мама і тато можуть однаково розмішити дитину. Чарльз Дарвін вивчав дитячий сміх на прикладі свого маленького сина. Зигмунд Фрейд висунув свою теорії сміху. Батько психоаналізу вважав, що ми сміємося, коли відчуваємо перевагу. Вигляд страждань іншої людини приносить нам задоволення. Ось чому грубі жарти та невдалі падіння так нас смішать, адже невдача трапилася не з нами.
Великий дитячий психолог Жан Піаже вважав, що дослідження сміху немовлят допоможе зрозуміти, що в них на думці. Якщо ми сміємося, значить, ми зрозуміли жарт. Розуміння причин та особливостей дитячого сміху дозволить з’ясувати, як діти розуміють світ, вважав швейцарський вчений. Хоча Жан Піаже й висловлював ці думки ще у 40-і роки минулого століття, належної уваги в сучасній психології ця тема так і не отримала.
Каспар Еддімен вирішив виправити ситуацію. Нещодавно він завершив найбільше і найдетальніше в світі дослідження причин дитячого сміху, повідомляють ”Вікна” з посиланням на ВВС.
Результати, як і тема дослідження, неймовірно зворушливі. Малюки вперше посміхаються десь у шість тижнів, а голосно сміються – у віці трьох або трьох з половиною місяців. Це може варіюватися. Якщо ваш малюк ще не почав реготати — не хвилюйтеся.
Надійний спосіб розсмішити карапуза – затулити своє обличчя руками, а потім зі словами “ку-ку” вигулькнути перед ним. Але єдина причина сміху, яку назвали майже всі батьки – це лоскотання.
Важливим першим висновком дослідження є те, що з самого початку немовлята сміються разом з іншими людьми, і з того, що вони роблять. Одного фізичного відчуття лоскотання замало. Так само, як і просто побачити, що якийсь предмет раптово зникає або потім з’являється. Це все смішно лише тоді, коли дорослий навмисно робить ці речі для малюка. Це показує насамперед те, що соціалізація дитини (та її сміху) відбувається задовго до того, як вона починає ходити або говорити. Коли ви лоскочете свого малюка - він сміється, ймовірно, тому, що це саме ви його лоскочете.
Крім того, здається, діти не схильні сміятися над невдалим падінням інших. Малюки розсміються радше, коли впадуть самі, ніж коли побачать, що хтось впав. Їм весело, коли інші радіють, і вони не глузуватимуть з когось, кому сумно або боляче.
Ці результати цілком спростовують теорію Фрейда, яка в будь-якому випадку була розроблена на основі клінічних інтерв’ю з дорослими, а не дітьми.
