Іван та інші заробітчани залишились без грошей на території будівництва, за межі якого не можна було виходити, без паспо Найпоширеніші методи вербування – через оголошення в газетах, в інтернеті, через фіктивні агентства, які допоможуть втекти вам від кредиторів. На жаль, ця система побудована так, що навіть до суду подати на них важко, адже договір, як правило, ніхто достеменно не читає, ні з ким із юристів не радиться, а з їхнього боку все грамотно. Та ще й налякають «круговою порукою», розповідає працівник проекту з протидії торгівлі людьми БФ «Карітас Івано-Франківськ УГКЦ» Наталія Ковалів, інформують «Вікна».
Ось що розповідає пан Іван з Прикарпаття, який постраждав від торгівлі людьми і звернувся у Карітас за допомогою. Основною умовою соціально-психологічної реабілітації людей, що постраждали від торгівлі є конфіденційність, анонімність, тому прізвище чоловіка не називаємо.
— Іване, що спонукало Вас зібратися на роботу у таку далеку і небезпечну дорогу, Ірак, Туреччина?
— 2011 рік видався надзвичайно важким: хвороба дружини, неврожай, та й з роботою щось не налагоджувалося якось. Аж тут мій товариш Михайло, з яким я був на заробітках в Росії, зателефонував, мовляв, є прекрасна високооплачувана робота, ти ж майстер, збирайся, я туди вже давно їжджу. Пообіцяв, що допоможе з контрактом, розказав, як доїхати до місця роботи. Я й погодився, адже разом у Москві гарували.
— Скажіть, чи не насторожило Вас, що Михайло не їде з вами?
— Повірте, ні. Він говорив про офіційне працевлаштування, зарплату у 2000 доларів, гарантував, що всі транспортні витрати, витрати на проживання, харчування оплачує роботодавець. В результаті я, добравшись до Харкова, разом із 6 хлопцями, долетів до Стамбулу, а звідти до Багдаду. Там нас зустрів представник турецької будівельної фірми. Це був українець, він посадив нас у автобус та довіз до місця перетину кордону з Іраком, а потім пересадив у мікроавтобус. Не питайте, що було дальше.
Під час перетину кордону між Туреччиною та Іраком у заробітчан забрали паспорти, оселили їх у бараки, які в Україні і хлівом не назвеш. Виявилось, що таких українців, як Іван, там уже 150 душ. Тільки-от Михайла щось не видно.
— Які ж роботи ви виконували, по скільки годин і чи був контракт?
— Я приїхав у січні, контракт підписали наприкінці лютого. Я виконував обов’язки муляра, штукатура, опалубщика. Працювали по 12 годин без вихідних, а надворі спека під 60 градусів.
Пройшов місяць і робітники звернулися до господаря за заробітною платнею, а той запропонував їм трохи почекати, пообіцяв, що заплатить за два місяці з надбавкою. Та коли минув і цей термін, заробітчанам прийшлося підняти бунт.
— Щоб нас заспокоїти, болгарин Александров, це прізвище нашого господаря, виплатив нам 300 $ і сказав, що ми отримаємо одразу всю суму тільки тоді, коли всі роботи буде завершено.
Опинившись у безвиході, хлопці почали ще більше і швидше працювати. Їх господар майже не з’являвся на будівництво, перестав привозити їжу і воду.
— Та найгірше стало у липні, коли пік спеки, а ми залишилися зовсім без води, про їжу вже не говорю, — з болем згадує чоловік, тихцем витираючи сльозу. — А оскільки об’єкт під охороною, то ми не мали можливості вийти за межі будівництва.
Тоді працівники почали вимагати зустрічі безпосередньо з власниками, для яких будувався об’єкт, щоб вони оплатили їм за виконану роботу. Власники ніяк не погоджувались зустрічатися, а потім коли зустрілися, то повідомили, що не можуть виплатити їм заробітну плату, бо вже розрахувались із власником фірми, яка їх винаймала. У переговорах вони пообіцяли, що будуть допомагати працівникам повертатися додому. Так сформувалась жива черга на повернення додому. Але додому за сприянням іракських власників будівельного об’єкту повернулось тільки 50 осіб, а потім власники повідомили, що більше цією справою не будуть займатися. Так Іван та інші заробітчани залишились без грошей на території будівництва, за межі якого не можна було виходити, без паспортів, їжі та води.
— Перебуваючи у безвиході, ми, обезсилені, написали на паркані будови прохання про допомогу. Таким чином про нас дізналися представники Міжнародної організації з міграції (МОМ. — Ред.) в Іраку. Представники МОМу з Лівії неодноразово приходили до нас, приносили їжу та воду, видали нам телефонні картки, завдяки яким ми змогли зателефонувати додому. Саме представники МОМу допомогли нам повернутися додому. Ось так я «покращив» своє матеріальне становище, — завершує свою розповідь пан Іван.
