Жінка була в партизанці, доки вона існувала в селі | Фото: visti-kalush.com.ua Євдокія Чіпко живе у Завою, де і народилася 18 квітня 1923 року, виросла тут, пишуть “Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”.
“У рідному селі закінчила 4 класи, до 5-го не пішла, бо не мала в що вбратися. В батьків нас було четверо, тож доводилося нелегко. Але все, що не вивчила в школі, довчала сама, бо дуже любила читати. Почала ходити до читальні в Завою і грати в виставах. Знала багато пісень. Пам’ятаю, відіграли раз виставу, після закінчення підійшов до мене хлопець, погладив по голові і сказав: “Дитинко, з Тебе буде гарна юначка!” Я спитала вуйка, хто це. Як виявилося, то був Степан Бандера”, — розповідає Євдокія Чіпко.
Далі були звичайні сільські будні. Аж до того часу, коли дівчині виповнилося 14.
“Коли мала 14 років, як тепер пам’ятаю, — продовжує розповідь Євдокія Чіпко, — подружка запросила мене у гості до себе після Служби Божої. Коли ми прийшли до неї, то побачили, що в неї повна хата хлопців. Всі за столом сидять, одні читають, а другі пишуть. І ось один хлопець встав з-за столу і каже: “Дівчата, я вам щось прочитаю, лиш пильно слухайте”. Тоді я почула заповіді українського націоналіста. Попросила, аби мені їх написали. І завчила напам’ять. Декалог — то важливий документ для українського народу.”
Коли Євдокії виповнилося 17 років, вступила в організацію українських націоналістів. Навчалася на санітарних курсах, відтак робила перев’язки пораненим партизанам. Згодом жінка перейшла в актив, була районною провідницею. Євдокія Чіпко мала під собою 5 сіл — Грабівку, Петранку, Старий і Середній Угринови, Новицю. З цих сіл станичні зносили до героїні нашої розповіді штафети чи звіти, які вона носила повстанцям з Долинського і Калуського районів.
“Яке мені щастя Бог дав, — каже Євдокія Чіпко. — Бо скільки я з тими звітами ходила, жодна станична мене не видала. Я не боялася, бо тішилася тим, що здобуваємо Українську державу”.
Але все ж партизанці не вдалося оминути більшовицьких тортур. Одного разу зловили більшовики, коли несла їсти повстанцям, повели у Перегінськ. Закрили в пивниці, допитувалися, лякали, що як не скаже правду, де бандерівці, будуть різати по куску. Били табуреткою так, що була вся синя від побоїв. Але відпустили, бо не було доказів. Другого разу зловили теж, коли поверталися з подругою від повстанців.
Жінка була в партизанці, доки вона існувала в селі. Відтак одружилася, народила 6 дітей, двоє з яких померли ще немовлятами. Двоє дітей померли вже в поважному віці. Чоловіка поховала в 1991 році. Зараз жінка живе з онуком, хворіє, бо ті побої не минулися даремно: болять ноги, плечі, голова. Та жінка не здається, каже, житиме до того часу, доки не побачить Україну такою, за яку віддавали молоді життя її побратими. Доки не побачить, що Україна стане чистою від ворога, вільною від зла.
.jpg)
