Всю літню спеку військові змушені носити берци, адже без них можна легко порізати ноги. З продуктами харчування теж були Як тільки коломиянин Ігор Лазарук закінчив Чернівецький університет у 1997 році, одразу почав навчати учнів музичного мистецтва. Працював одночасно і в Коломийському педагогічному коледжі, в естрадно-цирковому коледжі, у відділі культури міста, у гімназії, викладав музичне виховання для початкових класів. Словом, працював де лиш була можливість, аби забезпечити сім’ю, інформує “Галичина”.
Завжди переймався ситуацією в Україні, не був байдужим до подій під час Революції гідності. Щодня плекав надію, що от-от все налагодиться і нарешті стане жити легше. Але не стало.
Той березневий морозний день 2014-го нічим не відрізнявся від інших. ігор прокинувся ще вдосвіта і побіг до місцевого озера, навколо якого бігає. Як тільки повернувся додому, ввімкнув мобільний, щоб зателефонувати у справах, адже саме того дня графік був надто насичений. Втім, три пропущені дзвінки від невідомого повністю змінили графік не те що на день, а на наступний рік.
Дзвонили з військкомату і наказали у той же день прийти до комісаріату, оскільки він є мобілізованим. Уже ввечері чоловік був у Володимир-Волинську. Збирався на ходу, тож нічого не встиг придбати, щоб взяти на передову. Дружина проводжала чоловіка зі слізьми на очах.
«Оскільки я і мої товариші були першими мобілізованими, адже це була перша хвиля мобілізації в Україні, ми ще не розуміли, наскільки ця ситуація серйозна, — згадує ігор Лазарук. — Коли їхали на фронт і близько не могли уявити, що конфлікт набуде серйозного збройного протистояння. Втім, як тільки ми опинилися на передовій, побачили, що нам буде досить непросто».
Він розповідає, що тоді були проблеми з одягом. Давали все, що було в резерві, тож доводилося носити солдатам одяг і на кілька розмірів менший. Всю літню спеку військові змушені носити берци, адже без них можна легко порізати ноги. З продуктами харчування теж були проблеми: якщо й волонтери збирали їх і відвозили, то ігор та його побратими не могли пояснити, де вони є, адже перебували у полях. Тож захисники тижнями їли те, що було під руками. Ловили навіть вужів, щоб хоч якось утамувати голод. «Ми називали це операцією «вуж», — сміється Ігор. Втім, тоді про веселощі не йшлося. «Слава Богу, що все це вже позаду», — каже коломиянин.
Він служив фактично у всіх гарячих точках вздовж траси Маріуполь—Донецьк. З мирним тамтешнім населенням навіть пробували дружити: чоловіки допомагали їм по господарству, косили траву. Але й були такі, що не раділи українським військовим. Чоловіки сприймали це спокійно, мовляв, правда на нашому боці.
А вдома його дружині теж не було легко. Наталя Лазарук засинала з мобільним у руках, дивилася всі новини по ТБ і саме з них довідалась, що чоловік, який служить у 51-й бригаді, поїхав на чергове бойове завдання. У той час, як сам ігор запевняв дружину, що перебуває в резерві. Робив це тільки тому, щоб діти та дружина не хвилювались, оскільки знав, що їм там, удома, неспокійно.
Коли Наталя Іванівна довідалась про це, не могла заснути, плакала та молилась, щоб чоловік повернувся додому живим і неушкодженим. «Було дуже боязко. Я кожну годину чекала якоїсь звістки від ігоря. Він увесь час заспокоював мене і повторював, що я повинна бути сильною і готовою до всього, адже у нас ростуть два синочки. Це чути було дуже важко», — крізь сльози згадує Наталя Лазарук.
Тепер Ігор удома. 24 серпня, у День незалежності України, відзначив своє 40-річчя. Чоловік має мрію, щоб військовий конфлікт на сході завершився, і каже, що ситуація повинна врегулюватися тільки мирним шляхом без невинних жертв.