Уродженець Київщини, Микола Мироненко до смерті прожив в Івано-Франківську | Фото: www.mrada.if.ua Письменники Івано-Франківська, друзі та близькі Миколи Мироненка зібрались біля стін його рідної будівлі, інформують ”Вікна”.
В Івано-Франківську відбулось відкриття та освячення чергової анотаційної дошки в рамках міської програми «Івано-Франківськ – місто героїв». Цього разу пам’ятною дошкою громадськість вшанувала видатного письменника, автора багатьох нарисів, новел, оповідань та репресованого політв’язня Миколу Мироненка.
Микола Мироненко народився 9 серпня 1930 року в селі Скопці на Київщині, малолітнім пережив Голодомор. Після війни вступив до Київського механічного технікуму, який закінчив у 1950 році. Після навчання був направлений у місто Станіслав. Микола Мироненко мав бажання стати юристом і у 1953 році він вступив на юридичний факультет.
За критику радянської влади Микола Мироненко був засуджений на 5 років ув`яснення, яке відбував у Мордовських таборах. У 1988 році його реабілітували та поновили в університеті.
З написаного Миколою Мироненком найбільший резонанс мав художньо-документальний роман «Планета Антуана» який вийшов у світ в 2005 році коли автору минуло 75 років. Це була перша книга із задуманої трилогії у 7-ми томах під загальною назвою «Знищене покоління».
Помер письменник 11 серпня 2010 року.
Під час відкриття дошки голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Євген Баран: «Коли я у нього був 30 червня 2010 року, він мені сказав: «Я знаю, що я вмираю, але моя місія – боротися зі злом, і я її виконаю до кінця». Мкола Мироненко був Дон-Кіхотом, який боровся із державним злом, а потім із індивідуальним».
Своїми враженнями від події поділився письменник Степан Процюк:
”Сьогодні зі мною трапилося доволі сильне внутрішнє потрясіння. Відкривали анотаційну дошку на будинку, де жив Микола Мироненко(1930-2010рр) –письменник, політв′язень, борець із радянщиною, майже невідомий ширшому загалу українства.
Після тюрми він, уродженець Київщини, до смерті прожив у Станіславі, відтак Івано-Франківську. Його рукописи ще чекають на видання. Я пам′ятаю цього тихого і невисокого сивого чоловіка, який на початку 2000-их розшукав мене на кафедрі української літератури і сказав, що сидів із моїм батьком Василем за « український буржуазний націоналізм» у мордовських концтаборах. Батько плакав, коли я сказав йому про тюремного побратима Мироненка, кілька разів повторював: «Добрий чоловік. Скромний такий, несміливий». Два померли одного року, 2010-ого…
Коли я виступав на відкритті анотаційної дошки, ( яка постала найперше із ініціативи Євген Баран ), то найменше хотів риторики. Коли сказав, що дружина Мироненка, Олександра Григорівна, знає, бо прожила з ним майже 50 літ, що коштувала ця боротьба із системою у пащі лева, я згадав батька, віру-переможемо! – і відчай –коли? імперія сильна! - його побратимів духу… Словом, ледве закінчив виступ…деталізувати не буду…
Потім дружина і дочка запросили до кави кількох письменників.. Коли пані Олександра, якій вже під 80 літ, розповідаючи про їхнє життя, сказала, так тихо, без жадного патосу, що була Миколі Мироненку і мамою, і подругою, і жінкою всі роки їхнього життя, я констатував: «Ви його любили». Вона несподівано відповіла: «А чи я знаю?».
І тут мені ще раз відкрилося провалля словоблудства, у яке ми зараз занурені. Я ще раз згадав про тих, які воюють за Україну. А такі, як Микола Мироненко, талановиті і самозречені стоїки, свідомо і добровільно поклали все своє життя, щоб Україна народилася. Вічна їм пам′ять”.
