Ідея ресторації «Комільфо» в тому, що все виготовляють власноруч: хліб, морозиво, вареники, квас, лимонад | “Ресторанна справа – це наше. Я шеф-кухар, а Даша займається ресторанним обслуговуванням. У цьому маємо досвід. Тому й відкрили не будівельну компанію, а ресторан”, — розповів Олег виданню UFRA, пишуть ”Вікна”.
У студентській їдальні в Інституті туризму подружжя намагається пропонувати цікаві страви за помірними цінами.
”І чіабату італійську печемо. Спартаки, медівники, круасани, і навіть курячі шашлички на грилі. Можуть же бути в сезон курячі шашлички за помірною ціною, правильно? Але студент – це такий споживач, якому завжди дорого”.
Їдальня діє також як навчально-виробничий комплекс для студентів, де проводять майстер-класи. Олег пригадує, як навчали студентів готувати океанічну рибу дорадо. Сьогодні у «Комільфо», зітхає, боїться навіть думати про рибу. Мінтай не запропонуєш, а ціни на ресторанну рибу непомірно високі.
Ідея ресторації «Комільфо» в тому, що все виготовляють власноруч: хліб, морозиво, вареники, квас, лимонад.
У закладі затишно, грає спокійна музика. В інтер’єрі – елементи провансу химерно поєднуються зі слідами попереднього закладу – золотим ліпленням на стінах. Але відчувається, що спокій цьому місцю перейшов від його власників.
”Люди в Івано-Франківську люблять просто зайти на каву в заклад, люблять спілкуватися. В Луганську такої звички не було. І ціни досить високі – ресторани орієнтовані на фінансово забезпечених. Тому люди переважно ходять туди на свята”, – порівнює Дарія.
В Луганську родина мешкала в самому центрі міста, поруч із будівлею СБУ. Хоч поїхали з міста ще у травні 2013 року, Луганськ часів АТО вони бачили на власні очі.
”Востаннє я була в Луганську минулого року, в червні, коли було перше перемир’я на десять днів. Потрібно було вивезти з міста автомобіль та деякі речі. Тоді сепаратисти забирали хлопців і машини на блокпостах. Тому ми вирішили їхати вдвох із дівчиною брата. Приїхали потягом. Провідник дивувався: “Дівчата, всі виїжджають, а ви в Луганськ їдете”. До Луганська їхали всього дві чи три людини на весь вагон. Ми тоді швиденько впоралися, за один день. Виїжджали з міста через Трьохізбенку, Новоайдар, бо Металіст уже обстрілювали”, — пригадує жінка.
Найбільше чіпляє те, що батьки лишилися там. І діти хочуть поїхати до бабусі. Але батькам вже по сімдесят. Своя хата, своє все – куди вже їхати? Ціле життя провели там, і в такому віці вже немає ні бажання, ні сил щось змінювати.