Після смерті Михайла Жизневського на Майдані його родина стала ізгоєм у Білорусі

Навпроти стадіону "Динамо" у Києві із бруківки викладений постамент. На ньому — фотографія ­Михайла Жизневського, перев'язана жовтими й синіми стрічками. На цьому місці його було вбито 22 січня 2014 року. Поряд лежить вінок, стоїть обрізана 5-літрова пластикова пляшка з червоними хризантемами. 59-річна Ніна ­Жизневська, мати героя Небесної сотні, спирається на палицю. Після інфаркту, який перенесла позаминулої весни, їй важко ходити.
Переглядів: 541

— Пам’ятник Міші на його могилі у селі Стяг Праці біля Гомеля поставили влітку цього року, — розповідає вона. — Зробили його великим і гарним. Частину грошей передали волонтери. Решту позичали й досі віддаємо борги. Пам’ятник зразу ж застрахували, бо чекали на провокації. 1 жовтня дзвонить мені один гомельський журналіст: “Ніно Василівно, написали заяву в міліцію, бо на пам’ятнику великими буквами надряпали “Предатель”. Зразу ж поїхали на могилу з чоловіком. Обоє розплакалися. Напис розтягнувся на половину пам’ятника. Викликали міліцію й написали заяву. Міліціонери сказали: “Кладовище тихе, спокійне. Де тут когось ­шукати?”. Вони не збираюся розслідувати цю справу. І так знають, хто це робить. Я теж здогадуюся, але не можу назвати ім’я, бо в мене немає доказів.

Щоками Ніни Василівни течуть сльози. Жінка перебирає в руках носовичок, пишуть “Вікна” з посиланням на gazeta.ua.

— Звання Героя допомогло б змінити ставлення білорусів до Міші. Порошенко обіцяв зроби­ти це ще в листопаді. Взимку, у день вшанування пам’яті героїв Небесної сотні, прорвалася до нього крізь охорону. Він попросив записати мій телефон, обіцяв подзвонити і владнати цю справу. Але досі цього не дочекалася. Тепер хочу ще раз з ним зустрітися.

Ніна Василівна витирає сльози і ховає хустинку в світлу подерту сумочку.

— Після смерті сина ми стали ізгоями в Білорусі, — каже вона. — У Гомелі не можу спокійно вийти на вулицю. Торік дочку Наташу відрахували з Гомельського університету імені Франциска Скорини. Викладачка, колишня комсомолка, Наташі сказала: “Твій брат — бандит і нацист. Він за гроші стояв на Майдані”. Відмовилася приймати дипломну роботу, бо їй начебто не подобається заголовок. Після втручання журналістів Наташу таки поновили. А та викладачка пішла на пенсію.

Ніна Василівна на хвилину замовкає. Тре рукою біля серця.

— Торік у березні на 40 день після смерті Міші стало погано із серцем, — продовжує. — Діагностували обширний інфаркт. Зробили операцію, шунтування. У кожній судині стоять трубочки. Відновилося всього 25 відсотків серця. Решта не відновляться ніколи. Лікарі кажуть: “Не знаємо, скільки вам ще залишилося. Живете лише завдяки своєму оптимізму”. Перед смертю хочу, щоб Мішу визнали Героєм. Тоді знатиму, що його могила — під захистом України. Дуже боюся, що помру й не встигну цього зробити.

Михайло Жизневський народився у білоруському Гомелі. 17-річним переїхав в Україну. Оселився у місті Біла Церква на Київщині.

— Закохався в дівчину з Донецька, — розповідає Ніна Василівна. — Вона переїхала ближче до столиці, він — слідом за нею. Якийсь час жили разом. Років через п’ять спитала у нього про ту дівчину. Відповів, що загинула. Про подробиці не розпитувала. Подумала: прийде час, сам все розкаже. Але розповісти так і не встиг.

Міша в дитинстві був схожим на дівчинку. Грався ляльками, любив варити варення. Щоліта консервував овочі й гриби. Говорив: ти тільки дивися, щоб правильно все робив. Дуже любив смажену картоплю з молоком. Часто казав: мамка, насмаж мені бульби, а я поки за молоком побіжу.

Міша часто сниться. Останній раз у сні мені говорив: скажи Альоші — це його добрий знайомий, теж був на Майдані — щоб на смерть стояв за Україну. Міша дуже любив Україну. Вважав її своєю батьківщиною.