Мобілізували кропив’янина Івана Кушлика 5 лютого 2015 року, пишуть ”Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”. Тоді, коли вже точно зналося, що на сході країни — війна. Але, каже, жодної хвилини не вагався. Далі було навчання на полігоні в Львівській області. Через місяць почав возити у зону АТО автівки та “гуманітарку” для військових. В одній із таких поїздок чоловік отримав поранення.
Далі було лікування у львівському госпіталі, а відтак — відправлення у зону АТО: Маріуполь, Луганськ, Краматорськ. Аж доки нарешті не залишили в селі поблизу Артемівська. Там — облаштувалася база 95-ї саперної групи. Звідти чоловіки виїжджали на бойові завдання, розміновували і вулиці, і житлові будинки, і дороги в Пісках, Попасному та інших містах та селах.
”Різні випадки бували, — продовжує Іван Кушлик. — Бувало, просив нас фермер, аби ми розмінували поля з кукурудзою і соняхом, але ми без наказу нікуди не йдемо на завдання. Не дай, Боже, з кимось щось станеться, хто тоді відповідатиме? ”
Узагалі, аби бути сапером, треба мати міцні нерви, витримку і силу духу. Бо кожен похід сапера на “виклик” — ймовірна смерть. Тож, зізнається щиро чоловік, всіляке буває — деколи доводиться знімати стрес “біленькою”.
”Коли надходить наказ — йдеш його виконувати, — продовжує чоловік. — Оглядаєш все, що залишаєш, дзвониш рідним. Не прощаєшся, намагаєшся навпаки триматися весело і впевнено, але боїшся, бо можеш уже не повернутися назад. Бо кожен похід на завдання, без перебільшення, може стати останнім. Виходиш, почепивши кульку на автомат. Ця кулька і уважність вирішують — жити чи не жити. Як кулька об щось зачепиться, а ти “провтикаєш” — все…Тож, коли повертаємося з завдання живими, буває, вживаємо алкоголь — щоб хоч трохи зняти стрес, забутися. Але, зауважу, до завдання не п’ємо ніколи. Це — залізне правило!”
Узагалі від саперів під час бойових дій часто залежать життя військовиків та багатьох мирних мешканців. Їх робота — відповідальна, як ні в кого. Каже, приїхав тільки у відпустку, котра співпала з 45-річчям. 12 листопада — знову на Схід.
— Ми стали одною родиною з побратимами, — каже сапер. — Я не можу не повернутися, хоч і маю поранення. В інакшому разі хтось з моїх хлопців не матиме відпустки, не побачиться з рідними. Я навіть у відпустці здзвонююся з ними, слухаю проблеми. Так, наприклад, нещодавно сказали, що двом бійцям, котрі сиділи в засаді, сепаратисти перерізали горло і втекли. А наші бійці не мали права стріляти услід… От тобі і заборона. Порадив би політикам, перш ніж приймати те чи інше рішення, ставити себе на місце бійців. Уявляти, як нам там у полі без зброї. А всім решта — не політикам, а тим, що пишуть на стінах про те, які політики “гарні”, скажу — не словами, а ділами! Краще захищати Україну, допомагати бійцям, ніж обписувати нецензурщиною стіни. Я для себе вирішив — буду до кінця на війні, бо знаю, що доведеться знешкоджувати сепаратистські “розтяжки” ще довго. Після завершення війни хочу одружитися, дочекатися народження ще одного сина. І, головне, аби він ріс у мирний час”.