У ці дні в Інтернеті з’являється велика кількість матеріалів про результати районних (міських) етапів конкурсу “Учитель року”. Екс-директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук зазначає: читаючи такі матеріали, водночас виникає почуття гордості та поваги до одних, та жалю й співчуття до інших, передають ”Вікна”. Є чимало талановитих учителів, які принципово не беруть участь у таких конкурсах, оскільки про “кращість” вчителя зможуть сказати хіба що його учні.
”За всіма конкурсними блогами, презентаціями, записами відкритих уроків, статтями і сценаріями не видно найголовнішого: ким є учасник конкурсу для учнів... Знаю особисто чимало дуже талановитих, мастистих учителів, які принципово не беруть участь у таких конкурсах. Бо впевнені, що змагатися за право називатись кращим учителем — абсурдно. Тим більше, якщо така “кращість” у багатьох випадках визначається тими, кого зовсім незручно назвати кращими педагогами, або на основі переваги формальних ознак. Учні та батьки й без усіляких конкурсів дуже добре знають, хто є кращим учителем. Тільки їх про це, як правило, ніхто не питає. Натомість, конкурсна машина працює. Засідають усілякі журі та комісії з чиновників і методистів, пишуться сценарії, накриваються столи і ставляться чергові галочки про роботу. А окремі директори шкіл дуже люблять хизуватися тим, що в школі працює “Учитель року”... Такий собі іміджевий прикид. А ще дуже дивно, що такий конкурс проводить держава. Яка мала б створити максимум умов для того, щоб якомога більше учителів стали кращими. А не навпаки”, — акцентує Ігор Лікарчук.
Лікарчук просить відповісти на питання “Чи потрібний державний конкурс “Учитель року” взагалі? А якщо потрібний, то для чого?” Можливо, таким чином вдасться підтвердиит або спростувати думку про надто великий формалізм конкурсу.
