Прочитати саме «Дагон» на «Некрономіконі» було не ініціативою перекладача, про це попросили орга «Дагон» – це передсмертна записка чоловіка, що зустрівся із давнім богом і усвідомлює, що йому вже не вижити. На Некрономіконі моторошну історію можна було вперше почути з вуст перекладача Остапа Українця у гітарному супроводі соліста групи ZWYNTAR Еріка, повідомляють ”Вікна” з посиланням на “Читомо”.
Ця подія – не одинична самотня акція небаченої щедрості, адже «Видавництво Жупанського» готує до друку повне зібрання творів Лавкрафта, тож з кожним днем завдяки калушанину Остапу Українцю та його колезі Каті Дудці ми все ближчі до загадкового міста Інсмаута.
”Прочитати саме «Дагон» на «Некрономіконі» було не нашою ініціативою, про це попросили організатори. Думаю, велику роль зіграв той факт, що «Дагон» – це перший текст із міфів Ктулху, тобто, з нього все почалося”, — каже Остап Українець.
За його словами, перекладати Лавкрафта досить складно. Оскільки перекладачі працювали у хронологічному порядку, доводилося підлаштовуватися під поступову еволюцію стилю і рухатися від простого наративу до складнішого, від простої композиції до пізніх речей з їхнім колосальним інтертекстом.
“Ось чому часом примітки на сторінці займають мало не стільки ж місця, скільки й сам текст, — пояснює він. — Перекладаючи, ми мали можливість спостерігати ріст освіченості самого автора, відповідним чином зростали вимоги до нас як до перекладачів. Все важче ставало перекладати його громіздкі речення з п’ятьма-шістьма підрядними частинами. Ну і, звісно, непросто було передати особливості стилю. Лавкрафт любить художні тавтології, еліптичні речення – все це ми намагалися максимально зберегти”.
Остап стверджує, що сам перечитує Лавкрафта просто для того, щоб ще раз увійти у дискурс його власної літератури, якою можна заповнити невеличку бібліотеку, тих культурних та релігійних аномалій, яким не знайшлося місця у нашому дискурсі. Після кількох перечитувань сюжет стає другорядним, переконує він.
Катя Дудка додає: ”Для нас обох Лавкрафт є таким собі останнім американським романтиком, який відійшов від усіх попередніх принципів і насправді започаткував власний жанр. Мало кому вдавалося подібне. Ми сприймаємо його, з одного боку, як цікавого і захопливого письменника з чудовим, хоч і складним, стилем, з іншого – як містифікатора колосального масштабу”.
Остап Українець акцентує, що добра половина сучасної індустрії жахів годується ідеями й прийомами Лавкрафта.
“Те, що не існує практично жодної якісної екранізації, не заперечує цього впливу. Найвідвертіше вчиться у Лавкрафта Стівен Кінг, який не втомлюється згадувати самого ГФЛ на сторінках книжок, давати на нього делікатні алюзії, або й взагалі – писати твори як наслідування автора (як приклад можна згадати роман «Відродження» – особисто для мене, найстрашніший з усього Кінга)”.
На запитання, чи не вважають перекладачі, що Лавкрафта почали перекладати українською мовою надто пізно, Остап відповідає:
”Залежить, що вважати за «пізно». Логічно, що в часи СРСР він з’явитися не міг. А от чому Україна йшла до нього понад двадцять років – питання хитре. Гадаю, раніше просто не було відповідного ринку. Не було знання того, що це за автор. До масової інтернетизації все знання американської культури бралося з Голівуду, і ми тільки зараз почали потроху розбиратися у мультикультуралізмі. Вважайте, перший Комік-кон провели цьогоріч. Раніше були лише різні косплей-шоу і середньої паршивості сталкер-фести. На цьому донедавна наша поп-культура і сиділа. Зараз ситуація почала розкачуватися, ми розробляємо нові теми і жанри, як-от пригодницьке кіно або комікси. Настала черга і жахів. До того ж, Лавкрафт виходив раніше: наприклад, оповідання «Реаніматор» у нашому ж перекладі. Але це все були публікації у журналах – «Всесвіті», «Світі фентезі». А для повномасштабного Лавкрафта зараз саме час”.
