Моряк з Івано-Франківська Роман Микуляк двічі зустрічав Новий рік в Антарктиді. ФОТО

73-річний Роман Микуляк востаннє одягав свою морську форму у 1979 році. Днями, вперше за 36 років, приміряв її знову. Звичайний хлопчина з богородчанського Солотвина ніколи б не подумав, що проміняє гори на океани. Мріяв бути істориком, але в Станіславський педінститут його не взяли. Розчарований юнак подався на північ, де працював кіномеханіком. Їздив від села до села за сотню кілометрів та крутив фільми, пишуть ”Вікна” з посиланням на Репортер.

Після випадкового знайомства з двома моряками, він так захопився новою мрією, що 18-річним юнаком поїхав до Ленінграда, пройшов там суворий відбір і потрапив на військово-морську базу на острові Котлін. Службу закінчив з відзнакою, пропонували лишитися, але його манив Північний флот.

Всіма навколосвітніми подорожами тоді займалося Мурманське арктичне пароплавство. Микуляк подав туди документи і півтора роки працював електриком на дизель-електроході «Лена». Це судно було одним із серії кораблів посиленого льодового класу. Таких мали п’ять, головний – «Обь», який і ходив до Антарктиди. Потрапити на нього було майже нереально.

«Якось мене направляють на це судно на підміну, – пригадує пан Роман. – Сталася якась поломка і ми з головним механіком полізли дивитися, в чому справа. Я випадково вказав причину неполадки, а механік це оцінив».

У листопаді 1970-го «Обь» із науковцями – разом з екіпажем десь до 200 людей – відправилася до льодовиків. Для Романа то був перший такий рейс. Хоча найнебезпечніші місця й минали, але, каже, бачив хвилі до 26 метрів!

«Антарктида – це щось незабутнє, – зітхає пан Роман. – Певно нема такого острова на північно-льодовиковому шляху, де б я не був. Практично на кожному була дослідна станція, військово-морська база чи стратегічна авіація, яких ми забезпечували продуктами, паливом, вугіллям. Але Антарктиду ні з чим не порівняєш».

У травні 1971 року Микуляк відправився у другу експедицію. Згадує, що було складніше, бо застрягли серед льоду на вісім місяців…

Новий рік в Антарктиді франківець святкував двічі. Музика, танці, але чоловіки танцювали з чоловіками, концерт був – самі виступали, самі слухали. Микуляк завжди співав «Марічку».

На кораблі прикрашали штучну ялинку, мали такі страви та напої, які в СРСР і не снилися, бо привозили з інших країн, коли ходили за провізією. Згадує, що у другому рейсі з ними таки відправилися п’ять жінок.

«Була така Надя, помічниця на кухні, багато уваги мені приділяла, поки на борту не з’явився один водолаз, – посміхається моряк. – На Новий рік нам завжди влаштовували радіопривітання з дому. Журналісти спеціально їхали й записували рідних, а потім те нам передавали. Мене завжди брати вітали. І тут несе ця Надя гаряче у каструлі-нерозливайці, а з радіоприймача лунає дитячий плач. Диктор говорить, що це той водолаз уперше почув плач свого сина. Надя застила, а далі як виллє ту каструлю йому на голову! Всяке бувало».

За місяць в Антарктиді Микуляк заробляв 1500 рублів. Для порівняння, вчитель отримував 130, інженер – до 150. Цим багато користали.

«Ото виходиш за прохідну порту, а на тебе вже кидається якась дівчина з квітами та словами: «Як я тебе довго чекала». А ти її перший раз бачиш, – розповідає пан Роман. – У мене такого не було, але інші іноді лише в одних трусах поверталися».

«Раз з Антарктиди прийшли у Бразилію, аби поповнити запаси, – згадує Микуляк. – До нас підпливало судно з повіями, але наші не велися, то ті дівчата нам кричали: «Імпотенто!». Ну, в нічні клуби на стриптиз ми ходили, але під величезним секретом. Було багато «злачних» місць, які морякам хотілося відвідати».

Романтика мандрів і заробіток – це добре, але бували ситуації, коли Микуляк і з життям десь підсвідомо прощався. Потрапляли у страшні шторми. Під час одного капітан оголосив, аби всі одяглися у парадну форму, крутили браву музику, аби настрій піднімала. Усе обійшлося.

Роман Микуляк знає англійську, італійську, німецьку та французьку мови. З одним французом після моряцтва переписувався довший час. Взагалі море дало багато можливостей та подарувало зустрічі з неймовірними людьми.

Через моряцькі зв’язки Микуляку навіть вдалося добитися аудієнції з Папою Римським Бенедиктом XVI. Знайомий італійський священик був близький до понтифіка, тож добився для подружжя Микуляків зустрічі. Папа тоді вручив їм грамоту з нагоди 35-ліття їхнього шлюбу.

Саме кохання завадило свого часу Микуляку піти у третій рейс в Антарктиду. У франківському парку 29-річний Роман побачив таку дівчину, що мову відняло.

«Представилась Надею, гуляли до четвертої ранку, – пригадує пан Роман. – Наступного дня її шукати, бо запам’ятав адресу, а такої ніхто не знає. А йде якесь дівча, розпитую її, а вона: «А то через вас її тато вчора бив? Але вона не Надя, а Оля». То була її сестра. І так ми з Олею вже 43 роки разом. Оженився в 1972 році, в Антарктиду вже не пішов. Не жалію. Вважаю себе дуже щасливою людиною. У нас двоє дітей і п’ятеро онуків».

Але моря Роман Микуляк не залишив. Був ще в дуже багатьох країнах — 59! Поки 1 квітня 1979 року під Монреалем у Романа, тоді вже помічника капітана, не стався інфаркт. Так закінчилися його моря.

У Франківську чоловік 12 років був директором стадіону, викладав у фізкультурному коледжі історію України, всесвітню та географію. Зараз на пенсії, виховує чотирьох менших онуків, прищеплює їм любов до мандрів.

«Є місця, в які дуже хочеться повернутись, – замріяно говорить моряк. – У музей Хемінгуея під Гаваною, на Ніагарський водоспад, на Фудзіяму в Японії. Ще б раз на острів Святої Єлени, де помер Наполеон, пройтися вулицею Сент-Катрін у Монреалі та, звісно, в Антарктиду. Ця льодяна німота заворожує і притягує досі».

Роман Микуляк з друзями. 1968 рік