Хтось із нас добре пам’ятає той день 1990-го, а хтось вже вивчає як історію, вже слухає від батьків як свідчення. Нам пощастило: активні учасники національного відродження кінця 80-х – початку 90-х років, члени Руху, співорганізатори та учасники того найсимволічнішого у Новітній історії України «живого ланцюга» ― серед засновників та в Політраді Української Галицької Партії, інформує сайт uhp.org.ua, повідомляють ”Вікна”.
Один з таких ― Богдан Панкевич. Його пряма мова:
«На початку періоду національного відродження, 1988-1989-го, для нас дуже важливими були історичні аспекти. Ми починали з відродження пам’яті про Січових Стрільців. Тоді ще були живі окремі Січові Стрільці. Дуже мало, але були. Акт Злуки, у якому наші Січові Стрільці брали участь разом із наддніпрянцями, ― це знакова для нас подія. Це вагоме заперечення Сталінській пропаганді, яка представляла як Злуку українських земель 1939 рік, ― коли вони окупували Західну Україну. Але добровільний Акт Злуки західних та східних українських земель був, власне, 1919 року. І він був проголошений Центральною Радою і ЗУНР»
«Важко собі уявити: без мобільних телефонів, які з’явилися тільки через 6-7 років, без електронної пошти, без усіх засобів зв’язку, до яких ми звикли зараз… Тоді не було доступного транспорту: лише дехто мав якесь авто. Все громадські активісти. І на території Львівської області «ланцюг» стояв, напевно, в 10 рядів. Ми від’їхали на кілометрів 100 від Львова, бо були побоювання, що далі по трасі на Київ не вистачить людей. А згодом, по телевізору ми бачили репортаж, що на Житомирщині «ланцюг», справді, щораз рідшав: там люди стояли метрів 20 один від одного. Вони вже не могли взятися за руки, але, все одно, місцеві та ті, хто приїхав з Києва, змогли цей «ланцюг» ознакувати. А вже в передмісті Києва, по нинішньому проспекті Перемоги, люди стояли на роздільній смузі дороги. І що ближче до центру, то більше було людей у ланцюгу»/
«Я хочу побажати нам усім цінувати українську єдність, розуміючи нашу різність: наші різні погляди, різну історію, різне її сприймання. І розуміти, що це дає нам дуже велику силу. Ми не мусимо бути уніфікованими. Радянські люди звикли, що все має бути однаково, як в армії чи як в тюрмі. Навпаки: різноманітність є нашою дуже сильною перевагою!»
