Торік івано-франківський «Фронтовий вертеп» в Україні був один, а цього року в зоні АТО були вже подібні вер Прикарпатські семінаристи цього року мали більше виступів у прифронтовій зоні. Свої виступи вони розпочали в Харкові, де провідали бійців у військовому госпіталі, потім побували у частинах 92-ї аеромобільної бригади. В наступні дні колядники відвідали Лисичанськ, Старобільськ, Сіверськодонецьк, Рубіжне, Маріуполь, згодом відвідали військові госпіталі в Артемівську, Красноармійську, Запоріжжі. Вітали семінаристи-колядники українських бійців батальйонів добровольчого українського корпусу «Правий сектор», «Кіровоград» та «Тернопіль», івано-франківської СБУ. Загалом «Фронтовий вертеп» виступив понад 30 разів у військових частинах і госпіталях, для громад та парафій східної України. А дорогою додому ще й завітав до Южноукраїнська, де виступив перед бійцями, що охороняють Південно-Українську АЕС, та її працівниками, повідомляють ”Вікна” з посиланням на ”Галичину”.
Андрій Овчар (6-й курс) на запитання, чи змінилося сприйняття нашими військовими головного негативного героя у вертепі семінаристів — Путіна, розповідає: «У військових реакція на мій вихід до публіки позитивна: дехто зброю перезаряджав, а більше словами мене «добивали». Але залишилось головне: за хвилю усі стають серйозними й розуміють реальність біди, в якій перебуває український народ. Ми так само мали розмови з батьками і сім’ями тих вояків, які загинули. Особливо багато зустрічали їх із числа переселенців Донецької та Луганської областей. Запам’яталася зустріч з мамою молодого лейтенанта, якому посмертно присвоїли звання старшого лейтенанта. Особисто я пережив це дуже болісно — мені хотілося здерти з обличчя маску Путіна і показати своє лице, хоч я розумів: цій вбитій горем матері ніяк не зможу пояснити, чому через Путіна вона втратила єдиного сина. Як і не зможу зарадити її горю, коли її відривали від тіла мертвого сина на його похороні. Згодом я зрозумів ще одну важливу річ: держава зовсім забула про матерів і жінок, які втратили на цій війні своїх синів і мужів. Що стосується переселенців, то хочу зауважити, що з ними добре працює «Мальтійська служба» з Івано-Франківська, — в Маріуполі «мальтійці» мають гарний центр допомоги. Там із переселенцями ми мали дуже теплу розмову. Відчувалося: коли людина душевно зранена, то сильно прагне доброго слова і розради. А загалом, якщо коротко підсумувати, то всі військові хочуть частіших відвідин, щоб про них не забували. Видно, що їм особливо важко на морально-психологічному рівні. Їм важливіша часто не лишень наша допомога, а й увага, і елементарне людське спілкування. За їхніми словами, коли про них забула держава, не підтримує їх і часто обманює, то якщо ще й Церква про них забуде, то буде страшна біда.
Ми взяли з собою духовні і молитовні книги, книжки, які несуть корисні поради щодо правильної поведінки на блокпостах та в кризових ситуаціях. Але вразило інше: наші вояки особливо хотіли бандерівських плакатів і постерів, як і історичних книжок про бандерівську Україну та героїзм вояків ОУН—УПА».
Назар Шпак (4-й курс семінарії) розповів про те, що змінилося порівняно з торішньою поїздкою на схід: «Цього року вона минула спокійно, легко, без затримок — їхали без дівчат. Наша мобільність дозволила дати набагато більше виступів. Словом, наша торішня «реклама» пішла на загальну користь». На думку Назара, торік у Лисичанську було більше відсотків за Росію, а цього року відбувся певний переворот у бік України: «Коли ми йшли вертепом містом, то багато людей віталося з нами «Христос народився!». Я би сказав, що навіть в повітрі відчутні позитивні зміни».
Що неприємно вразило семінариста, то це те, що «у госпіталях ситуація не дуже добра: там перебуває досить багато людей... Були такі військові частини, де хлопці не мали нічого — навіть просили одяг».
На запитання, які зусилля в духовній опіці народу в зоні АТО повинна докласти Церква, аби змінити ситуацію на краще, семінарист відповів: «Насамперед потрібні ррунтовний захист і опіка з боку держави своїх громадян від агресора. А щодо Церкви, то необхідна розбудова структур УГКЦ, які постійно займались би душпастирською опікою як громадян, так і військових. Наприклад, в одному з найбільших військових госпіталів, який розташований у спокійній зоні — Запоріжжі, військового капелана вже довший час нема; там він постійно перебував у грудні чи, можливо, навіть ще раніше. Щоправда, один священик-капелан, родом із Запоріжжя, перебував у Маріуполі вже довший час. Зауважу, що це не мої слова, а тих поранених солдатів, які там перебувають і які там самі поставили каплицю. Тобто медичне капеланство серед військових потребує більшої кількості нових капеланів. Цього ж потрібно і в деяких військових частинах».
Щодо узагальненого враження від пережитого Назар сказав так: «Нас в окремих частинах, де ми були торік, зустрічали як своїх рідних: зі зворушенням і радісними сльозами. Вояки наголошували: їм потрібно більше таких відкритих зустрічей, розмов, бесід. і майже в кожній частині нас просили, щоб ми приїхали до них на Пасху».
Володимир Ребега (4-й курс) був більш категоричний в оцінці ситуації: «Цього року ми не під’їжджали дуже близько до передової, але, як на мене, враження жахливі. За словами наших військових, це війна, а їх не забезпечують так, як би повинно бути, на що вони найбільше скаржаться. Ми були в одній із частин 92-ї бригади, то хлопці просили, щоби ми дали їм теплий одяг. В одного військового, в якого був день народження і він вийшов покурити на вулицю, я побачив футболку під курточкою і шарф на шиї — і все. Він більше нічого не мав, скаржився, що не має в що одягнутись. Є частини, які забезпечено відповідним одягом і доброю їжею, але є й такі, які взагалі нічого не мають». Розповів Володимир і про таке: «В одному з військових медичних центрів ми побачили поранених і хворих військових, які лежали в коридорах цього центру, бо не було в палатах місць, — це ганебно. Хоч нам розповіли, що день перед тим терористи обстрілювали з «градів» наші війська за 10 км від цього медцентру, а передова була за 50 км. Але ж минув день! Також прикро вразила велика кількість поранених».
Нагадаємо, що разом з вертепом, колядою та віншуваннями семінаристи залишили українським бійцям та громадянам сходу теплий одяг, харчі, медикаменти. До чого особливо спричинилась й Івано-Франківська архієпархія УГКЦ.