Нині Роман Дзівінський веде ще активніший спосіб життя, ніж до трагічної події | Фото: http://ukurier.gov.ua/ Так, для протезування учасника бойових дій в Україні постановою Кабміну №518 передбачено кошти розміром 900 прожиткових мінімумів. Торік це було 2 мільйони 192 тисячі 400 гривень. Цього року сума має збільшитися, повідомляють ”Вікна” з посиланням на ”Урядовий кур’єр”.
Поняття про щастя відносне. Часом важко зрозуміти: таки пощастило чи не зовсім? До подій на Майдані життя хлопця із Львівщини Романа Дзівінського нічим особливо не вирізнялося. Закінчив школу. Подався на заробітки. Досить швидко освоїв будівельну справу. Мріяв мати власний бізнес чи бодай не перебиватися заробленим від шабашки до шабашки. Тож два роки тому покинув усе й приїхав до столиці, щоб особистою участю зрушити з місця камінь перемін.
“6 лютого, у намет завітав «добродій» з пакунком. Двічі перепитав, чи належу я до «Правого сектору»”, - згадує Роман.
Потім передав з рук у руки пакет — сказав, що там гостинці. Нас було двоє. Сусід відпочивав, а я не витерпів, заглянув: що ж там? Узяв щось подібне на тубус від сигари. Повернув. Розплющив очі — повно диму, і якось мені не так. Вибіг з намету, бачу кров, немає лівої руки. Той другий хлопець втратив око. Допоміг лікар. Він тоді швидко з’явився й оперативно надав першу допомогу.
Пощастило? Питання риторичне. Покатався відтоді Роман містами й країнами. Лікувався в Києві, Львові, Польщі й Америці. Переніс багато операцій. У його тілі й досі є осколки. Якась їх кількість, налаштовують хлопця лікарі, залишиться назавжди. Весь цей час його супроводжувала мама, а ще милосердя небайдужих людей. На лікування скидалися всім миром. З Америки повернувся з механічним протезом — і відразу ж гайда за своїми хлопцями в АТО. Каже, що навіть механічний протез не заважає, а спонукає влучно стріляти по ворогові. Поки Роман на сході захищав країну, американська діаспора збирала кошти на його протезування біонічним протезом. За два роки і дух, і тіло загартувалися добряче. Від народження Роман шульга, та за час лікування лівої кукси навчився все робити правою рукою. А коли сказали, що є $47 тисяч на сучасний протез, сприйняв новину спокійно. Погодився пройти наступний рівень протезування в Києві, і ось після тривалого лікування за кордоном в Україні отримав найсучасніший біонічний протез.
Переддень нового року став пам’ятним для Романа. 29 грудня фахівці чаклували над налаштуванням датчиків біонічного протеза до кукси.
Щоб продемонструвати, на що тепер здатен, хлопець перекладає телефон з лівої в праву руку і продовжує на демонстраційній дошці вмикати-вимикати тумблер, тримати дверну ручку, дзвонити у дверний дзвінок. Бере пляшку з водою. «Хвилююся, — каже, — і через це датчик не розпізнає м’язових імпульсів». З другої спроби вправно відкручує кришечку, перекладає пляшку в ліву руку, наливає воду в склянку. Усе виходить. Але це лише перші кроки. Ще треба навчитися, приміром, рухати окремо кожним пальцем. Цього його вчать реабілітологи.
Нині Роман Дзівінський веде ще активніший спосіб життя, ніж до трагічної події. Після першого курсу адаптації до життя з біонічним протезом у столиці хлопець поспішає до Львова. Найперше бажання — подарувати мамі квіти лівою рукою. І швиденько на заняття: у розпалі зимова сесія. Він навчається на першому курсі юридичного факультету. Шкодує Роман, що новітній протез можна носити лише у мирному житті. Протезист і лікарі-реабілітологи попередили, що автоматом користуватися не можна: від пострілів зіпсується геть уся електроніка. «Тому доведеться, — розмірковує Роман, — брати з собою туди механічний протез».
З полегшенням переводжу подих, коли чую інформаційні повідомлення зі сходу країни: «Внаслідок бойових дій за минулу добу жоден український військовослужбовець не загинув і не був поранений». Бо хоч би якою високоякісною і надсучасною була протезна галузь, кращого від подарованого природою бути не може нічого.
