— Дзвонить недавно адвокат: “Твого суддю Бог покарав”. Тільки нового “ніссана” купив, перекинувся — машина в хлам, — каже 28-річний Василь Абрамів, член націоналістичної організації “Тризуб”. 2013-го отримав три роки умовно за підпал офісу Партії регіонів у райцентрі Галич на Івано-Франківщині. До того вже мав умовну судимість за спилювання пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, пише gazeta.ua, передають ”Вікна”.
Абрамів зустрічає в центрі Галича старим білим пікапом. Їдемо в його рідне село Задністрянськ, за 10 км.
—Якось отут утрьох із хлопцями сідаємо в автобус, а в салоні — прокурор, — показує з вікна на невелику будку автостанції. — Питаюся його тихенько: “Ну що, розповісти людям, хто ти такий і що робиш?”. — “Та нє, хлопці. Не треба тут скандалу. Я своє подання заберу”. Тоді він вимагав, щоб мій умовний термін поміняли на реальний, бо я небезпечний для суспільства.
Щоб оминути ями, маневрує всією дорогою. Живе в дальньому кутку Задністрянська — Калабані. Уздовж стежки до хати ростуть чорнобривці. В невеликій кухні робить каву. Ставить на стіл білий пластиковий тазик зі смаженими пампухами.
—Смачні, бабині, — припрошує. — То якраз баба в мені націоналіста виховала. На всі свята водила до церкви, про українських партизанів розказувала. Коли мені в Галичі вирок зачитували, то після слів “три роки” в обморок упала. Мусіли “швидку” викликати.
На кухню з двору заходить 72-річна Анна Дмитрівна. З-під коричневого светра виглядає фартух.
—”Газета по-українськи”? — перепитує. — Та ж ясно, шо має бути по-українськи, а не по-руськи. Влізла до нас та москалєча вош, і годі її вигнати, так сі вчепила кожуха. Янукович у Європу веде? Та шоб він здох — то також добра короста. Кажу Василю, щоб сидів удома і нікуда не йшов. Бо скільки таких, як він, уже за 100 років на той світ пішло, а зараза нами як правила, так і править.
— Але ж є результат — українська нація на своїй землі. Тому що боролася, — відказує онук.
— Вася, такими хлопцями, як ти, діри затикают. Юлька ніц не зробила, Яценюк — то саме. Тільки кричат, замалим їм печінки не потріскают: “Ми зробим!”. Та ти, скажи, що ти вже зробив. Зате хлопців молодих, яких судять за Україну, фотографуют і на Захід відсилают — показують, що боротьба триває. І за то гроші гребут під себе.
Жінка миє руки в умивальнику.
— Прийдеш до церкви — молодих рідонько. А на всяких шоу буґі-вуґі, — підкидає руки вгору і трясе тілом, імітуючи танок, — там їх мільйони скаче. То вже ясно, шо вони сатані служать. Та й священники не ліпші — баба їде на город на старому ровері, а він — на “мерседесі”. Правду Біблія пише: дорога до пекла буде встелена священиками.
Василь забирає показувати свою кімнату. Там євроремонт. На підлозі світлий килим. Біля комп’ютерного стола — книжкова шафа.
— Думаю, “Регіони” самі свій офіс підпалили для піару. Одразу нардеп Чуднов із телеканалами приїхав. Розповідали, як вони тут, бідні, терплять. Трохи двері обгоріли, а вони написали, що збитків на мільйон гривень. Єдиний аргумент проти мене той, що за п’ять днів до підпалу приходив до них. Приніс газету, посперечалися про ОУН-УПА, про підкуп виборців. Але в день підпалу я в кафе сидів. Знайдені на пляшці із сумішшю відбитки — не мої. Доказів — ніяких.
2011-го Василь Абрамів три місяці провів у Запорізькому СІЗО за участь у спилюванні пам’ятника Сталіну.
— Дали два дні на освоєння в камері, а на третій вигнали всіх із речами на вихід. Мене забрали до слідчого, а сокамерників через металошукач провели. Повертаюся назад, а там усі на мене злі. Бо ж поки мене не було, обшуків у камері не робили. Забрали три голки, три телефони і дві зарядки — багатство, що збиралося в камері роками. Виставили мені суму — 1,5 тисячі гривень.
Нас на вишколах азам поведінки на зоні вчили. Знав, що можу передати “маляву” (скаргу. — Авт.) смотрящому тюрми. Але поки до нього інформація дійшла, я два рази із сокамерниками бився. Кулаками не можна — це не по понятіям, то я заробив синяк на чолі банкою олії. Потім ударили в голову “літряком” — металічним горнятком, що є в кожній камері. Розбороняв нас азербайджанець, який піді мною спав. Він нейтрально до всього ставився, часто сідав на нари молитися. Я також молився, то ми були духовно близькі.
Василь має сплатити Комуністичні партії 11 тис. грн за спиляний пам’ятник Сталіну. 900 грн — за експертизу пляшок, якими палили штаб “регіоналів”. Каже, через це не влаштовується офіційно на роботу, бо гроші почнуть вираховувати із зарплатні.
В Абраміва дзвонить телефон.
— Дружина питає, чи не забув угостити пампухами, і чи чаю давав, — усміхається.
Торік Василь узяв шлюб з 19-річною Анастасією із Дніпродзержинська, членом організації “Тризуб”. Дружина переїхала до нього. Зараз лежить у пологовому будинку. В лютому чекають на первістка.
— Я виріс без батька. Чотири роки був вітчим, пішов. Мама з 1991-го тримає магазин у Задністрянську. Перед кризою взяли кредит, щоб викупити будинок, де він знаходиться. Зараз не стягуємо платити, то мама поїхала в Італію. А я за роботою наглядаю.
