До столиці на Революцію Гідності Ігор їхав двічі. Свої поїздки приховував від старенької матері, бо знав, що не відпусти До обійстя Ткачуків часто приходять гості: журналісти, волонтери, односельці чи незнайомці. Одні прагнуть розрадити горе родини, інші – подивитися на будинок, який зводили усім селом. Марія Ткачук щиро вітає кожного гостя. Вона проводить коридором у простору залу, де перше, що впадає у вічі – це крісло-качалка, про яку так довго мріяв її чоловік. Жінка запрошує присісти на диван і починає розповідь... З-за маминої спини зацікавленими очима визирає молодший син Дениско, інформує “Дзеркало Коломиї”.
Ігор був пізньою, проте дуже бажаною у сім’ї дитиною. Ріс разом із старшою сестрою звичайним сільським життям: поралися по господарству, допомагали батькам. Улітку найулюбленішою розвагою було купання в річці, яке затягувалося аж до пізнього вечора, взимку – тягли лижі чи сани на гірку. Товариші стверджують: на перший погляд Ігор нічим не вирізнявся: був спокійним і товариським – такий собі простий хлопчина. У школі з ним ніколи не було проблем, і хоча особливих досягнень у навчанні не було, Ігор запам’ятався працелюбним і сумлінним учнем.
З майбутньою дружиною Марією Ігор знався з дитинства. Тож коли хлопець повернувся з армії, вирішили одружитися. Весілля відгуляли скромно, оскільки за кілька днів до важливої події сталося горе – пішов з життя Ігоревий батько.
У пошуку кращого заробітку молоде подружжя часто виїжджало за кордон, переважно на сезонні роботи. Після народження первістка чоловік намагався працювати в Україні на будові, хотів бути ближче до дітей. За словами дружини, Ігор був справжнім романтиком: балував кохану польовими квітами, сипав компліменти, дарував подарунки. Перед тим, як кудись їхав, залишав приємні сховані записки.
”З ним я відчувала себе у безпеці, як за кам’яною стіною. Для дітей він був чудовим батьком, хотів, щоб вони мали все, що потребували. Хотів, щоб жили в справедливій країні”, – крізь сльози промовляє Марія. За словами жінки, чоловік ніколи не піднімав на дітей руки, крикнути на них йому теж було не властиво. Прагнув виховувати їх на власному прикладі, дітям вистачало одного погляду, щоб зрозуміти, чого від них хоче батько.
«Тато нас ніколи не бив, не сварив. Коли ми робили щось не те, відразу соромно ставало перед ним. Нічого для нас не шкодував. Коли навіть не було грошей, все одно купував те, що ми хотіли. Завжди давав гроші бідним», – розповідає 12-річна донька Іванка.
Трагедію дівчинка переносить важко, здебільшого мовчить, шкодує, що так мало говорила, як сильно любить татка.
Для старшого сина Євгена батько був справжнім прикладом для наслідування. Юнакові часто були потрібні поради досвідченого чоловіка, що в свою чергу Ігор виконував блискуче: розмовляв з сином, як з другом, давав поради, настанови, підтримував у починаннях. Тепер Євген нерідко згадує проведений час з батьком, як-от навчання їзди на мотоциклі. Тепер Євген вдома за старшого.
Про доброту Героя “Небесної сотні” у селі Велика Кам’янка говорять багато, мовляв, попросиш допомоги – ніколи не відмовить. Оскільки чоловік за освітою був слюсарем, працював на будівництві, його знання і вміння часто ставали безцінними.
«Я часто казала, що він добріший за мене, і його місце в Раю. Одного разу серед ночі прийшов п’яний бездомний, просився переночувати. Я почала благати Ігоря, щоб відмовив, адже діти вдома сплять. Чоловік послухав, але голодного його не відпустив, виніс йому теплу їжу – отакий був мій Ігор», – згадує дружина.
До столиці на Революцію Гідності Ігор їхав двічі. Свої поїздки приховував від старенької матері, бо знав, що не відпустить. Дружина Марія теж відмовляла, проте на свої благання тільки й чула «хто, якщо не я?». Не міг миритися з бандитською владою – поїхав. Останній раз дружина не вийшла проводжати чоловіка в дорогу, «аби швидше повернувся». Побратими згадують його як нетерпимим до несправедливості, мрійником і доброю людиною, яка могла віддати останню сорочку тому, хто потребував.
«Коли Ігор вперше поїхав до Києва, там, на Майдані, склав обітницю, що за Україну, за краще майбутнє готовий віддати своє життя. Так і сталося. Мій чоловік був героєм і помер героєм», – тремтливим голосом додає жінка.
10 лютого Ігор Ткачук повернувся додому на день народження молодшого сина Дениска, подарував йому іграшку, червону машину. Це був останній дарунок татка... У найближчих планах чоловіка була побудова нової оселі, проте куля снайпера, що влучила у голову Ігоря 20 лютого, забрала мрію у темну домовину.
Зараз у новому будинку Ткачуків є все, про що так палко мріяв Герой: окремі дитячі кімнати, світла велика кухня, простора кімната... камін, на якому стоїть обрамлене фото господаря. Він усміхнений, його волю виконано. Тільки час від часу Марія здіймає фото, аби дати молодшому синові. Беручи його у свої крихітні пальчики, він вигукує: «тятя» і цілує... і тоді здається, що увесь світ плаче разом з Марією...