Ігор Дмитрів, 31 рік (Калуш) Загинув 20 лютого 2014 року під час атаки на вул. Інститутській Невгамовну вдачу маленький Ігорчик проявляв ще з раннього дитинства. У сім’ї Дмитрових росли два сини: Ігор, молодший на 3 роки від свого брата Миколи, ріс пустотливішим та шустрішим. Саме молодший брат ставав ініціатором небезпечних розваг, які зараз так часто згадує Микола, пише “Дзеркало Коломиї”.
«Ігор з дитинства був бунтарем. Мав свою думку на все, самотужки приймав рішення і мало до кого прислуховувався, тож переконати його в чомусь було важкувато. Одного разу Ігор з друзями знайшли карбід, почали підривати. «Іграшка» обпалила йому брови, вії, обличчя. Після того потрапив у лікарню, але цей випадок його нічому не навчив. Пам’ятаю: зима, холодно, річка, Ігор ходить по льоду, я – по краю, прошу його зійти – не слухає. Мама знайшла нас по слідах, їй відразу стало погано, і, звісно, дісталося мені, бо я старший. Так, з ним ніколи не було нудно. Лячно, але не нудно», – розповідає брат Микола.
Ігорева мати була змушена виїхати до Італії, аби прогодувати сім’ю, забезпечити синам навчання, а чоловікові лікування, адже батько хлопчиків був інвалідом. Оскільки старший брат Микола навчався, Ігор більше часу проводив з хворим татом, тож розуміння нелегкого життя прийшло ще в дитинстві. Навчався хлопець в 10 школі міста Калуша, де нині йде мова про перейменування закладу на його честь. Любив історію, правничу літературу. Мріяв стати юристом і згодом вступив до філії університету імені Василя Стефаника на цю омріяну спеціальність.
У найближчому його оточенні були люди різного віку, адже чоловік відзначався особливим вмінням швидко знаходити спільну мову з будь-ким. Друзі часто називали його душею компанії. Цінували його за відчуття справедливості, безкорисливість, відвертість, щирість, мовляв, «чорне називав чорним, біле – білим». «Він завжди всім казав правду, навіть попри те, що інколи ця правда вилазила йому боком. У важку годину – завжди був поряд», – згадує свого товариша Володимир Шульган.
У фотоальбомі можна знайти безліч знимків Ігоря на фоні синіх Карпат. Гори, річка, похід за грибами стали власним «intermezzo» чоловіка, де він міг відпочивати тілом і душею. До землі Ігор завжди тяжів, тому мав неприборкане бажання жити у селі.
Пізніше Ігор вступив до Буковинського університету на філію Одеської юридичної академії, який закінчив 2013 року. Саме цього року йде з життя Дмитрів батько...
За своє життя майбутній революціонер роботи не цурався, брався за усе, що приносило кошти, аби бодай якось допомогти матері. Працювати розпочав рано, після закінчення школи. Проте весь час марив бажанням працювати юристом. Після покупки двох земельних ділянок у селі Копанки чоловік почав зводити будинки: один для себе, другий, зовсім поруч, – для матері.
Інколи в неділю, коли сім’я збиралася разом, брати ходили на цвинтар на могилу бабусі. «Одного разу Ігор показав мені братську занедбану могилу, де спочивали три брати: двоє рідних, один двоюрідний. Було видно: ці хлопці – повстанці, приблизно 20-літніми загинули під час національно-визвольних змагань. Мені ще сподобалися рядки, що були там викарбувані: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами. Лиш в чистому полі ревіли гармати, а зорі вмивались сльозами». І тут я бачу знайоме прізвище на могилі – нашого діда по материнській лінії. Тож тепер я розумію, звідки такий сильний дух в Ігоря», – розповідає Микола.
У сім’ї стверджують: Ігор був ризикованим хлопцем і часто приймав рішення спонтанно. Тож коли на Майдан збиралися його товариші, звільнилося місце, після чого Ігор взяв таксі, помчав до Калуша, а звідти до Івано-Франківська. Матір не знала, а брат Микола дізнався про все вже у дверях. «Я прийшов увечері до Ігоря. Це був саме той час, коли на Майдані люди просили інших під’їжджати. Ми розуміли, що так треба, але наважатися ніхто не міг. Ігор же нічого нікому не сказав, зібрався і вирушив. Я дізнався, коли він стояв вже у куртці», – згадує брат.
З київським Автомайданом Ігор патрулював вулиці, «ловили тітушок», був у Самообороні. «Його надихало те, що він став частиною великих змін, що він потрібен, що він може допомогти. Хотів якоїсь визначеності в країні, хотів змінювати її в міру своїх можливостей. Саме тому спав мало, їв теж, він не співав і не танцював на Майдані. Ліз на передову, дуже запалювався тим. По телефону я часто чув його войовничий голос, налаштований на боротьбу», – розповідає Микола.
20 лютого Микола зателефонував братові, щоб застерегти від снайперів, яких почали виводити на Інститутську. Між звуками світлошумових гранат почув голос брата: «Не хвилюйся! Ми відбиваємо атаку Беркута і йдемо в наступ». Це були останні слова, які почув Микола від рідного брата.
Ігор стояв на бочці, йому подавав бруківку, Володимир Шульган тримав щит. І коли всі побігли в наступ, Ігор побіг разом з ними, тоді товариш втратив його з поля зору. Того ж дня у Героя України влучив снайпер, Ігор помер від чотирьох вогнепальних поранень, які пошкодили легеню, нирку та аорту.
В Інтернеті є відео, де зображено як стріляли у вже лежачого Ігоря. Якийсь чоловік встиг підставити щит, який так його і не врятував. Побратими шукали Ігоря довго. Ходили у ті місця, де зносили мертві тіла. У підвалі КМДА серед кількох тіл знайшли Ігоря. Проте змогли впізнати тільки по заставці мобільного телефону, на якому був зображений собака, вівчарка Баркас. Чорне обличчя було непізнаване, тільки й можна було побачити що застиглу гримасу болю.
«Коли сказали, що він помер, ми не повірили, у нас ще жевріла надія. Але тієї ночі мені наснився сон. Гори, сонячна погода, зелена трава, лісова галявина, на якій лежать батько та Ігор. Лице його біле-біле. І я підходжу до нього і кажу: «Ігорю, ти ж мертвий, я завтра їду по тебе до Києва». Тато встає, бере його за руку і каже: «Пішли, Ігорю...». І тут я бачу його величезну рану. І коли приїхав на розпізнання, побачив те саме поранення. Тоді я почав розуміти, що Ігор таки помер», – крізь скупу чоловічу сльозу промовляє брат.
Коли Микола забирав брата зі столиці, до нього підійшли чоловіки з проханням востаннє побачити Героя Небесної Сотні. «Ви розумієте, він не ховався за нашими спинами, а йшов вперед», – такі слова лунали про Ігоря. Розчуленню не було меж, коли Микола побачив шеренгу в 200 осіб.
Замість омріяного місця юриста, яке мав зайняти Ігор через 2 тижні, знайшов своє покликання Герой Небесної Сотні серед лав захисників Майдану. Замість весільного рушника, яке так скоро мала подати матір синові і поблагословити пару, жінка одягла чорну хустину. Замість тихого спокійного життя у власному будинку – темна домовина, вічна пам’ять і слава Герою України. Його голубі очі, світле волосся, весела добра посмішка закарбувалися в пам’яті його близьких та рідних.
