Михайло Костишин (зліва), 42 роки (с. Нижній Струтин, Рожнятівський район). Серце перестало битися в ніч на 26 лютого 20 «Річка Чечва, що протікала повз хату, зарінок, луг, сонце – переважно так минало наше дитинство», – розповідає молодший брат Михайла Роман. Юні роки трьох братів родини Костишиних промайнули у селі Нижній Струтин. Мати працювала у пекарні, батько їздив на роботу до Польщі й Сибіру, пише “Дзеркало Коломиї”.
Безтурботне дитинство на лоні живої природи, але й час до часу клопітка допомога батькам, як буває у селі: чи худобу треба випасти чи сіно скосити. У хлопців різниця у віці незначна, що дозволяло знаходити спільні інтереси і проводити весь час разом. Подекуди виникали непорозуміння, проте ображатися один на одного просто не вміли.
Навчався малий Михайлик у Струтинській школі, ріс енергійним хлопчиком, про все мав свою думку. Не терпів несправедливості, у кожному доречному і недоречному випадку доводив свою точку зору.
На своє життя ніколи не скаржився, мовляв, все його влаштовувало. Юнаком вступив до лісотехнічного технікуму Брянської області, де провчився чотири роки, а після закінчення почав їздити по світу – шукати кращого заробітку. Працював різноробочим у Португалії, Чехії, Польщі, також їздив і по Україні.
«Відразу після технікуму він мав непогану роботу у лісництві, але його не влаштовувала зарплатня. Думав про Україну, вірив у те, що її можна здобути швидко», – згадує Роман.
Ще змалку разом з братами Михайло ходив рибалити. А кращого збирача грибів годі було й шукати. «Уже дорослими, – згадує брат, – у мене не було потреби йти до лісу чи навіть на ринок. Наш холодильник завжди був забитий грибами, рибою, і все свіже». З усіх дитячих захоплень найбільше вабив Михайла футбол, тож хлопець щиро вболівав за улюблену команду «Динамо».
Після побаченого за кордоном Михайло прагнув втілити все те добре в Україні. Більше того – вірив, що це можливо і часто-густо сперечався з інакодумцями. Брат Роман каже, що у Михайла було чимало національно свідомих друзів. Часто недільними вечорами збиралися в приміщенні свого товариша і в такому колі обговорювали наболіле.
У зв’язку зі смертю батька у 2005 році, Михайло переїхав до батьківської хати і до Майдану жив разом з матір’ю. Працював на тимчасових роботах, допомагав на городі, став матері розрадою у самотній хаті, яку незадовго до Революції Гідності взявся лагодити: обшив пінопластом, перекрив дах, обштукатурив стіни тощо. Кажуть, ще рік – і хата красувалася б євроремонтом. Часто допомагав односельцям на будівництві. За щиру підтримку і неабияку працьовитість люди і цінували Михайла Костишина.
«Коли ми працювали в Португалії, Михайло часто згадував Україну. Нам жилося там непогано, я б навіть сказав, дихати було легше. Я повернувся, бо дівчина чекала в Україні, молодший брат Василь залишився, сім’ю там має, а Михайла, як мені тоді здавалося, без причини тягнуло на рідну землю», – розповідає Роман.
Потягнуло чоловіка і на Майдан, відразу на другий день після розгону студентів. Рідні кажуть: по-іншому не могло й бути, адже Михайло брав активну участь і в Помаранчевій революції. Коли організовували автобус на Київ, чоловік довго не думав, зібрав усе необхідне і вирушив.
На Революції Гідності Михайлові вдалося побувати тричі, куди їздив зі своїм товаришем Ігорем. Ходили на мітинги, чергували на барикадах. Коли знаходився час на відпочинок, Михайло вивчав історію України, слухав патріотичні розповіді, читав літературу. А коли на Грушевського почалася стрілянина, чоловік опинився в епіцентрі кривавих подій.
27 січня його було жорстоко побито, того ж дня Михайла доставили до Комунальної міської клінічної лікарні міста Львова.
Провівши у лікарні ледь не місяць, чоловік помер. На похороні згадували слова Михайла, які свого часу він сказав: «Я не одружений, мені немає чого втрачати, тому я повинен бути там».
Коли тіло Героя Небесної Сотні привезли додому, страшної трагедії не витримало серце 94-річного дідуся Михайла, який свого часу був бійцем УПА. Сім’я ховала двох...
«До мене часто телефонують журналісти, питають, що в Михайла було такого особливого... Мій брат був звичайною людиною, не ідеалом і не феноменом. Він просто любив свою країну», – каже Роман.
Рідні пригадують: Михайло часто мерзнув, тому на Майдан брав багато теплих речей. Не скупився позичати тим, хто потребував одежі, харчів тощо. Приїжджаючи додому, з усіма вітався виключно словами «Слава вільній Україні!».
Останні роки Михайло Костишин дуже зацікавився бортництвом. Придбав увесь потрібний інвентар: вулики, медогонку тощо... Після смерті Михайла все залишилося недоторканим. «Зараз стоїть як антикваріат, в тому числі і його інструменти... Поки що не можу їх брати до рук – відчуваю його енергію», – промовляє Роман.
Матеріальну допомогу родина Костишиних воліє не приймати. А ту, яка все ж надходить, передають тим сім’ям Героїв Небесної Сотні, які більше її потребують.
«У Михайла дітей не було, а ми, дякувати Богу, маємо руки і ноги, тож самі заробимо. Нас гроші не зігріють, а брата не повернути», – каже наостанок Роман.
