Віра Дробот має чимало вишитих робіт, але каже, що не продає їх, щоб все залишити для дітей та онуків.
“Вишиваю ще з 5 класу. Вишивка — це моє життя, мої роки, моя розрада, втіха і моя насолода”, — розповіла вона ”Вістям” Калущини, передають ”Вікна”.
А життя в пані Віри ніколи не було простим. Батько був засудженим як ворог радянської влади, отримав 5 років суворого режиму, 25 років загального з конфіскацією майна і вивезенням сім’ї.
— Мені було тоді 2 роки, — пригадує Віра Дробот. — Я родом з Бучацького району. Мама переховувалася, а я жила поміж людей. Так і виросла. Хату нашу спалили, залишивши нас ні з чим. На щастя, після смерті Сталіна батька відпустили, і він повернувся на батьківщину.
Далі у житті Віри Петрівни було одруження, у 1967 році — переїзд до Калуша, народження сина Володимира і доньки Анни. Праця лаборантом на Калійному заводі. Також на долю випало й розлучення. Але всі розчарування допомагала долати вишивка.
— Колись вишивала і вдень, і вночі, — розказує Віра Петрівна про своє хобі. — Тепер після операції, яку нещодавно перенесла, доводиться трохи берегтися, тож вишиваю від ранку і доки видніється. Це хобі не може набриднути, тут завжди для себе можна знайти щось нове. Наприклад, останнім часом почала вишивати такі модні зараз картини, що вишиваються тільки чорними нитками.
Вишивка, каже Віра Дробот, — то велика технологія і навіть свого роду математика. Жінка й справді це доводить на практиці. Наприклад, тим, як вишила Шухевича, маючи лише його портрет.
— Я сама технолог за освітою, закінчувала наш калуський технікум, — розповідає пані Віра. — Тож вмію креслити. До п’ятиріччя незалежності України у Львові була виставка моїх вишиванок, яка тривала близько місяця. Тоді мені випала честь познайомитися з ріднею Шухевича. Вони мені й дали його кольоровий портрет. Я через “міліметровку” його розкреслила, підібрала кольори і вишила за 2 місяці. Маю ще вишиваний портрет Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка з віршем “Не пора” та інші.
Жінка каже, вишиванки нема де вішати, бо всі стіни зайняті етажерками з книжками. Свого часу Віра Дробот очолювала товариство книголюбів, тож і собі пристарала чималу бібліотеку з найрізноманітніших книг.
— Господь Бог не порахує моїх книжок, стільки їх у мене, — сміється Віра Петрівна. — Тепер, в основному, люблю детективи читати і книжки чи журнали по кулінарії. Зараз живу сама, син — у Львові, донька — на Тернопільщині. Маю час на приготування і вишивання. Правда така, що в їжі собі відмовлю, коли нема грошей, а куплю ниток. От, чекаю, коли ви в “Вістях Калущини” напишете про страви з буряка, які й я зможу приготувати для себе. Бо на всі ті “заморські” лакомства мені не вистачає грошей.
А ще жінка — активна в громадському житті. У 2004 році була в Києві на Майдані під час революції. Бути у Києві під час Єврореволюції завадила операція, проте, каже, на вічах біля пам’ятника Шухевичу була чи не кожного дня.
— Я — всім серцем і всією душею — за Україну, — підкреслює Віра Дробот. — Ми багата країна, бо в нас родючі землі, захищаючи які в різні роки віддавали свої молоді життя наші вояки, наші Герої. І ми маємо досягти добробуту в нашій країні. І досягнемо, переконана. Хоча, як на мене, краще б я один буряк їла, але б тільки країна не була під Москвою. Не хочу я тієї московської “ковбаси”.
Така позиція Віри Дробот, таке її життя, вишиванки і віра в Україну і її майбутнє, розповідь про які вмістилася в цю невелику оповідку. Але Віра Петрівна обіцяла прийти до редакції ще, тож, можливо, ми і вам розповімо якісь цікаві історії про віру в житті Віри Дробот.
