Марія Паливода: Немає для матерів жіночого свята, бо наші сини на війні

Мати калушанина, військовослужбовця 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Ігоря Паливоди — Марія Паливода вже два роки відзначає 8 березня не як радісне жіноче свято, а як день, який приніс у її дім тривогу, переживання і безсонні ночі.
Переглядів: 333
Марія Паливода із сином Ігорем Паливодою | Фото: Фото зі сторінки у Facebook Ігоря Паливоди і Марії Паливоди

— 8 березня 2014 приніс у мій дім тривогу, переживання і безсонні ночі. Це триває і досі, — пише у соцмережі Марія Паливода. — Я живу в тривозі і в постійних переживаннях за життя і здоров”я свого сина, який вже два роки на війні. Восьме березня для мене став тим днем, що забрав в мене сина з дому. І рахунок уже пішов на роки. Рівно два роки тому, 8-го березня 2014 року львівських десантників 80-ї аеромобільної бригади, де проходив службу мій син Ігор Паливода, було відправлено з бойовою технікою на Схід України, де вже починалися заворушення. З того часу я живу від дзвінка до дзвінка — доки в слухавці не почую рідний голос. Слухаючи новини про “АТО”, де загинули чиїсь сини, я їх оплакую як рідних і дякую Богу, що зберіг і відвів смерть від мого сина і що він сьогодні живий.


Жінка каже: за два роки війни львівські десантники пройшли всі «гарячі точки», визволяли Слов’ янськ, Миколаївку і Новосвітлівку, тримали до кінця оборону в Луганському аеропорту, де довгі тижні бути в оточені, без їжі і води, відстрілювалися до останнього патрона і прощалися з життя, залишивши в автоматі одну кулю для себе, аби не здатися ворогу живими в полон, інформують ”Вікна”.


— Коли російські танки прорвали оборону аеропорту і до зубів озброєні окупанти йшли на позиції десантників у повний ріст, мало шансів було вижити. .Багато побратимів Ігоря в тих боях загинули, багато — потрапили в полон, в тому пекельному Луганському аеропорту. Вся бойова техніка десантників згоріла, — каже жінка.


Ігор Паливода був поранений в руку ще в квітні 2014року під Слов’янськом, переніс дві контузії, які тепер дають про себе знати головними болями і втратою слуху.


— На мої прохання про те, щоб звільнився за станом здоров’я? син віджартовується гаслом десантників “Ніхто Крім Нас”? а я витираю сльози, знову і знову відправляю його в те пекло війни, де кожен день гинуть в нічому не винні наші сини..Я сплю і живу під картою України, де знаходиться Луганська і Донецька області, відмічаю «хрестиком» ті населені пункти, де довелося робити зачистку, чи приймати бої львівськими десантникам. Я цим живу вже два роки, думки і серце моє там, із моїм сином, на війні. Мій син із своїм батальйоном прийшов жахіття війни із самого її початку, втратив в боях багатьох своїх побратимів, бачив як від тяжких поранень в муках помирали його бойові товариші, як осколки “Градів” шматують і розривають тіла.


— Для мене 8 березня — це день трауру за загиблими нашими синами України. Ми, матері, молимо Бога, щоб закінчилася ця “проклята” війна і щоб більше не плакати за своїми загиблими синами. Щоб не було більше вдів і сиріт, щоб нарешті “влада” опом’яталася і вклала всі зусилля, щоб, нарешті? цю війну зупинити. Досить вже сліз і смертей! Досить скалічених війною солдатів! Зниклих безвісти під Іловайськом і Дебальцевим! Немає для нас, матерів, жіночого свята, бо наші сини на війні. Для нас буде велике свято радості і щастя, коли закінчиться війна і наші сини повернуться додому, живі і здорові.