В багатьох містах і селах України, де живуть українці, депортовані з Польщі, за роки незалежності встановлені пам’ятні знаки чи пам’ятники. Зокрема, у нашій області є пам’ятний знак депортованим у Долині, споруджено пам’ятники у селі Лопушня Рогатинського району, у Калуші та Галичі, інформують ”Вікна”.
Тож, вирішено було спорудити пам’ятний знак і в обласному центрі. Відтак 12 грудня 2002 року Івано-Франківська ОДА видала розпорядження про встановлення пам’ятного знаку з метою вшанування жертв депортації та оголосила конкурс на кращий ескізний проект. Конкурсна комісія мала прийняти рішення 1 квітня 2003 року.
На жаль, оголошений конкурс не викликав широкого зацікавлення архітекторів та скульпторів. Зрештою, було подано лише два гідні проекти і, цілком можливо, що було би зреалізовано той, що вимагав значно менше коштів, але був досить вдалим, естетичним. Це був проект відомого у місті архітектора, теж лемка-переселенця Степана Валевського. Отож, у скверику на вул. Галицькій біля Народного Дому «Княгинин» встановили камінь з написом, який повідомляв, що тут постане пам’ятний знак депортованим. Але на тому й скінчилося, справа не зрушилася з місця, як той камінь.
Тому й виникла ідея спорудження каплиці-пам’ятника. Це була ініціатива священика-лемка з м. Монастириська Тернопільської області. Отець Анатолій Дуда-Квасняк від початку дев’ятдесятих років щомісяця почергово відправляв літургії для лемківської громади у Львові, Тернополі та Івано-Франківську. Якщо у Львові отець Анатолій відправляв Службу Божу у лемківській церкві святих Володимира і Ольги, що в Шевченківському гаї, то у нашому місті не було такого єдиного місця. Спочатку літургії для лемківської спільноти відбувалися у храмі Пресвятого Серця Христового (монастир Сестер Василіянок), згодом у церкві Різдва Христового, що по вул. Мазепи, пізніше в каплиці Святого Юрія Побідоносця (Парк воїнів-інтернаціоналістів). Ось і з’явилася ідея спорудити свій невеличкий дерев’яний храм, та ще й такий, щоб і зовні нагадував традиційну лемківську церкву.
У лемківській громаді Прикарпаття, у Товаристві „Лемківщина” загалом схвально поставились до ідеї отця Анатолія Дуди-Квасняка. Сумніви з’явилися лише щодо фінансової споможності переселенців з Надсяння, Західної Бойківщини, Холмщини, Підляшшя і Лемківщини своїм коштом спорудити нехай невеличку, але церкву.
Сумніви були слушними: з доброчинних внесків церква будувалася дуже довго. Не пришвидшило ситуацію і застосування дешевших матеріалів, наприклад, пластикового сайдингу, металочерепиці. Проект розробила у 2009 році проектно-архітектурна фірма «Пилипів», а безпосередньо керував будівництвом Юрій Качмарський.
30 вересня 2009 р. у сквері до 65-ліття депортації з Польщі було встановлено хрест.
У січні 2010 року було офіційно зареєстровано релігійну громаду ― парафію храму святих слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. Два роки представники депортованих на чолі з отцем Анатолієм Дудою приходили у міську раду та відвідували різні інстанції, щоб нарешті у квітні 2011 року отримати акт на землю. Відтоді й тривало будівництво ― з великими перервами, зумовленими браком коштів. Але тільки-но було споруджено цокольний поверх, як тут вже відправлялася Літургія. Таким чином, вже більше двох років церква діє.
Тепер же, коли будівництво в загальному завершене, прийшла пора для урочистого освячення храму. Воно буде відбуватися у неділю перед храмовим святом ― днем пам’яті святих Кирила і Мефодія. На їхню честь церква названа невипадково. В 1980 році Папа Іван-Павло II оголосив святих Кирила та Мефодія «покровителями» Європи. Україні шанують Кирила й Мефодія як великих просвітителів, творців слов’янської азбуки і загалом слов’янської письменності, культури, освіти. Але у вихідців з Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння особливе ставлення до „солунських братів”: саме вони принесли у 863 р. християнство у Моравську державу, яке скоро поширилось і на довколишні землі. Таким чином, наприклад, предки сучасних лемків були охрещені на століття швидше, ніж це здійснив у Києві святий Володимир.
Святі просвітителі слов’ян наче вказують, якою важливою є загалом наша культура, наша література. І це також символічно для громади депортованих. Одразу планувалося, що у цокольному поверсі буде влаштовано світлицю-музей, де будуть відбуватися різні заходи, спрямовані на збереження культури українців, депортованих з Польщі, зокрема і лемків.
Символічно також, що відразу після освячення храму має відбутися невеликий концерт, де цю культуру буде представлено у поетичному слові, у пісні.
Якщо донедавна ще не всі знали, що храм діє, то після урочистого освячення він широко відчиняє двері для всіх. Хоч це греко-католицька церква, але сюди приходять всі ті, хто був виселений з Польщі та їх нащадки, як греко-католики, так і православні. Їх єднає спільна доля і, зрештою, вони є однією спільнотою.
