За загиблими Арсен їздить у прифронтові зони, на передову, а то й в окуповані міста | Фото: Репортер До війни Мартинюк був успішним юристом. Сидів у документах, вів якісь справи, інформують ”Вікна” з посиланням на Репортер.
З військовими стикнувся, коли формували 5 батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». Трохи волонтерив – допомагав з провізією, екіпіруванням, коли були в Делятині та потім, коли їх відправили в АТО. Розповідає, що познайомився із загиблим майором Юрієм Бараном, потоваришували. Саме Арсен поїхав забирати тіло майора, коли того підстрелив снайпер під Амвросіївкою.
”З нього все й почалося, – говорить Арсен. – 200-ми ніхто не хотів займатися. Туди людей відправляють, а як забрати звідти – ніхто цього не продумав, ніхто не хоче”.
В області перевезенням загиблих займається він один. В Україні таких перевізників також мало – шість-сім.
Арсен розповідає, що спочатку їх було багато, але не змогли: не витримували морально, а ще постійно в мінусах, адже від держави — жодної фінансової підтримки. Все й далі на волонтерах.
”Якось до Франківська приїздив представник з Генштабу й розказував, що є домовленість з якоюсь фірмою з Дніпра, яка буде займатися перевезенням загиблих, – згадує Мартинюк. – Ще жодного разу та фірма до нас не привезла жодного тіла. Я як їздив, так і їжджу. Так само й в інших областях. Є такі перевізники, що передали батькам вже більше 2000 загиблих. Образливо, коли нам ще дорікають, що ми заробляємо на цьому. Поїдьте раз зі мною, передайте тіло батькові чи матері?”.
За два роки між такими як він перевізниками вже добре налагоджена робота. Співпрацюють також з командирами бригад, іншими волонтерами, з моргами. Вони й спроваджують батьків загиблих до таких перевізників. Ще перевізники мають співпрацю з волонтерами гуманітарної місії «Чорний тюльпан», яка створена при Міноборони. Каже, що вони нерідко й під обстрілами шукають тіла. Потім транспортують до місцевих моргів. А звідти вже такі, як Арсен, везуть тіла загиблих додому.
Міська влада виділяє 300 літрів пального на дорогу та труну, бо часто тіла з моргу доводиться забирати у звичайних трупних пакетах. Пального не завжди вистачає, але помагають добрі люди. Наприклад, купили для перевезення тіл звичайний білий бус із червоним хрестом і написом – «Вантаж 200». Зараз, каже, буде пробувати добиватися у чиновників, аби ті помогли придбати авто з холодильником.
”Зимою ще так їздили, а зараз трупи просто вибухають в дорозі, – б говорить чоловік. – До 20 градусів тепла ще терпимо – можна довезти. Коли вже вище – вибухає. Мав такі випадки. Ту автівку більше не використовували, її просто спалили”.
За загиблими Арсен їздить у прифронтові зони, на передову, а то й в окуповані міста.
Каже, що спецслужби домовляються з певними особами “з того боку” про обмін, аби забрати тіла. Перевізників “200-х” не чіпають.
Загиблих возить не лише наших, з Прикарпаття, але й з Львівщини, Тернополя, Закарпаття, Хмельниччини, Вінниччини.
”Вирушаєш за одним, але, буває, звідти ще три-чотири тіла забираєш, – говорить Арсен. – Щотижня по два-три рази їду”.
Родичів загиблих перевізник з собою ніколи не бере. Боїться, що серце в когось не витримає. Був випадок, коли їхав з дружиною загиблого з Франківщини. Вона ніяк не вірила, що чоловік загинув, все сподівалася, що то не він. Як побачила тіло, то ледве відкачали.
Ще крім того, що привозить загиблих, Арсен помагає їхнім рідним юридичними консультаціями. Слідкує, аби були в порядку всі документи, щоб родина отримала грошову компенсацію через втрату годувальника. Каже, часто родичі не можуть отримати допомоги, бо в частинах таке напишуть, що потім важко довести смерть воїна в АТО.
Мартинюк має напарників – кілька чоловіків, які їздять з ним, адже деколи поїздки затягуються на дві-три доби, то треба, щоб за кермом хтось змінив. Проте здебільшого їде сам.
Найгарячіше, згадує, було під час Іловайського котла й після котла у Дебальцевому. Дуже багато виїздів.
