Серед знахідок найбільше трапляється кераміки: уламки глечиків, люльки, тарелі
| Фото: report.if.ua Роль гіда по археологічним місцям Франківська взяв на себе директор видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко. Спершу веде до Фортечного провулку, де роботи завершили минулого тижня, інформують ”Вікна” з посиланням на Репортер.
Вузенька вуличка, затиснена між старовинним кварталом і муром бастіону, нині нагадує велетенський будмайданчик — кам’яниці у риштуваннях, на землі гори сміття, при чому не лише будівельного. Найцікавіше ховається в кінці провулку, під зеленим парканом. Там археологи протягом кількох тижнів наполегливо вибирали ґрунт.
«Провулок — це не що інше, як колишній рів Станиславівської фортеці, — каже Василь Іваночко. — Тож ми намагалися дійти до його дна. І дійшли!».
Виявляється, фортечна стіна продовжується під землею ще на чотири метри. Одночасно зробили паралельний шурф під будинками. Вони мають цегляні двометрові фундаменти, а далі дно колишнього рову закидане вапняковими брилами з підмурівків фортеці.
«Спочатку в нас була ідея повністю розчистити рів на його історичну глибину, — говорить Іваночко. — Втім, це неможливо зробити, адже будинки тоді просто «з’їдуть» в яму. Крім того, вздовж провулку тягнуться різноманітні комунікації. Їх теж треба кудись переносити».
Василь Іваночко каже, якщо зачистити весь провулок, то є шанс назбирати багато старого бруку, який потім можна інкрустувати у сучасне мощення.
На годиннику 17.00 і Василь Іваночко іде до палацу Потоцьких. У минулі роки лівіше від палацової брами зробили унікальну знахідку — відкопали фундаменти фортечної стіни та залишки підземного ходу. Але це був якийсь дивний хід — дуже низький, заледве 90 см. Пересуватись по ньому можна хіба що навколішки. Є відомості, що, коли у 1764 році москалі здобули Станиславів, його власниця Катерина Косаковська потайки втекла з міста до Валахії. Чи не цим ходом вона скористалась? Як кажуть, жити захочеш, ще й не так розчепіришся. А ось історик Зеновій Федунків припускає, що у XVIII столітті тут стояв шпихлір, тобто зерносховище, і лаз може бути частиною вентиляційної системи, аби зерно не пріло.
Восени розкопки припинили, накривши котлован дерев’яною конструкцією. Нещодавно запрацювали знову, зробили шурф на пару метрів ближче до палацової огорожі. Вдача посміхнулась дослідникам — вони наштовхнулись на продовження ходу.
За пару хвилин туди підходить інженер-транспортник на пенсії та краєзнавець за покликанням Роман Діда. Обоє чоловіки лізуть у розкоп. Мене залишили нагорі — комусь треба тягати відра з землею. В ямі кожен має свою роботу: Іваночко орудує штиковою лопатою, а Діда має делікатніші інструменти — шпатель і пензлик, якими очищає стару цегляну кладку.
Незабаром до копачів приєднується чоловік років під 60 у жовтій кепці. Це Сава Сапсай, підполковник запасу, вертольотчик, «афганець». Тепер трійця у повному складі. Робота закипає.
Серед знахідок найбільше трапляється кераміки: уламки глечиків, люльки, тарелі.
Кількарічні розкопки наштовхнули Василя Іваночка на цікаву ідею:
«Коли австрійці розбирали фортецю, то демонтували те, що було над землею. Фундаменти вони не чіпали — їх просто засипали. Маючи карти станиславівських укріплень можна зробити не уявне, а реальне трасування стародавніх бастіонів. Уявляєте, ви гуляєте містом, а у вас під ногами, під прозорим склом, лежить 350-річна історія Станіславова».
Тепер слово за владою. Все йде до того, що незабаром центр міста стане пішохідним.
