”Якось я покалічив ручкою сина сільського голови. Хлопця поклали в лікарню. Мій батько мусив усе оплачувати. Десь 60 злотих віддав, що дорівнювало трьом центнерам пшениці. Вигнали мене зі школи. Батько набив. Пасу корови й вівці. Сумно. Але дядько Гриць, який був січовим стрільцем, постарався, щоб мене відновили у школі”, — пригадує Микола Симчич, якого цитують “Вікна”.
У 17 років він вступив до ОУН. Отримав псевдо “Кривоніс”. Спочатку роздавав брошури серед людей. Організовував колядку, щоб грошей для організації назбирати. 1943-го вступив до Української народної самооборони, яка скоро переросла в Повстанську армію.
23-річний Мирослав Симчич, ліворуч, у лавах УПА разом із бойовим побратимом та його сестрою, 1946 рік
”Зранку молилися, чистили одяг і взуття, потім – сніданок. Продукти постачали із сіл. У Космачі повстанська армія мала свої пекарні, ательє одягу. Спали на постелі зі смерекового гілля. Навчання – по 12 годин на день. Потім був у старшинській школі. Училися чотири місяці. Здавали 15 іспитів. Серед них: артилерія, зв’язок, топографія, кавалерія, сторожова тактика, пропаганда, зброєзнавство”, — каже він.
Командир сотні УПА розповів також про те, як у 1945 році енкаведисти наступали на Космач, де був осередок УПА. Село називали “бандерівською столицею”. У цьому бою він був пораненим.
”Мене поранило в праву руку вище ліктя. Не міг про це зізнатися: якщо командир поранений, падає дух бійців. Зав’язав рукав кожуха, щоб кров не стікала і скільки міг керував боєм. Потім знепритомнів. Відвезли мене у село. Скоро рана почала гноїтися. Лікарі казали ампутувати. Я не погодився: “Який вояка без руки? А якщо на тому світі доведеться воювати?” – жартував. Тоді один селянин порадив випарювати руку у відварі з того, що лишається у жолобі, коли корова з’їдає сіно. Це обпадають суцвіття різних трав, їхнє насіння. Я так і зробив, і понині володію рукою”, — каже Мирослав Симчич.
Детальніше про його життя та боротьбу, а також про знайомство з дружиною, яка 17 ролків давала собі раду сама, поки чоловік був ув’язненим, йдеться у публікації Gazeta.ua
Довідка. Мирослав Симчич, 93 роки, командував сотнею Української повстанської армії Народився 5 січня 1923 року у селі Вижній Березів, нині – Косівський район Івано-Франківської області. Обидва діди були опришками (учасниками селянського повстанського руху в Галичині, на Закарпатті, Буковині. Країна). Батьки віддали сина у сусіднє село Нижній Березів у ”Рідну школу”, бо у Вижньому була польська. 1941 року вступив до юнацької організації ОУН. Отримав псевдо ”Кривоніс”. Навчався у Коломиї в архітектурному технікумі. 1943-го вступив в УПА. Пройшов вишкіл вояка і старшинську школу. Воював на Буковині та Івано-Франківщині. Брав участь у 43 боях. Найвідоміший – за Космач 15 січня 1945 року проти загонів НКВС, де Симчич командував сотнею. Тоді знешкодили понад 400 енкаведистів, з боку УПА загинули двоє. Отримав поранення. 1948 року потрапив в оточення, був арештований. Просидів у тюрмі 35 років і 6 місяців, з перервами. На волі раз за разом викликали на перегляд нових епізодів і додавали строку. Вийшов із тюрми 30 квітня 1985-го. Жив і працював у Запоріжжі. У Західну Україну повертатися було заборонено. У 41 рік одружився з 25-річною Раїсою Мороз, робітницею металургійного заводу. 1994-го переїхав із дружиною у Коломию на Івано-Франківщині, де отримав однокімнатну квартиру від міської ради. Живе то в Коломиї, то в рідному селі, що за 36 км. На обійсті зберегли стару хату, де народився Мирослав Симчич. На честь ”Кривоноса” назвали вулиці у Коломиї та у Вижньому Березові. Симчичі мають п’ятьох онуків від двох синів: 51-річний Ігор – бухгалтер, 45-річний Мирослав – підприємець. Обоє живуть у Києві. У Коломиї ”Кривоносу” з 2008 року прижиттєво стоїть пам’ятник.
