85-річна прикарпатка досі чекає сина з війни в Афганістані та боїться, що над ним десь знущаються

85-річна жінка із Прикарпаття, син якої зник безвісти під час війни в Афганістані, досі чекає на його повернення. Минуло багато років, а мамине серце вірить: син живий. Може, втратив пам’ять, може, досі у рабстві, а може, йому вдалося виїхати до іншої країни, але він з якихось причин так і не дав про себе знати.
Переглядів: 771
Волонтери мріють привезти сина до матері, або ж, якщо той загинув, довідатися, де його могила | Фото: wz.lviv.ua

У різний час про Ярославу Клюбу зі села Детятина Галицького району Івано-Франківської області довідалися двоє людей, не знайомих між собою, різних за віком і професією. І уже багато років ці двоє увесь вільний час присвячують пошуку зниклого солдата. Вони написали десятки листів, зустрічалися з найрізноманітнішими людьми – товаришами Ярослава по службі, які живуть в Україні та далеко за її межа­ми, залучали до пошуків громадянина Пакистану. Ніхто не може розповісти, що насправді сталося того трагічного дня поблизу міста Файзебада, пиге “ВЗ”, передають ”Вікна”.


Волонтери мріють привезти сина до матері, або ж, якщо той загинув, довідатися, де його могила. Тільки б не було цієї страшної невідомості, через яку мучиться 85-річна жінка.



”Галина Моріс і Федір Щепанський везуть мене до Детятина. У хаті над ліжком образ Ісуса і портрет молодого хлопця. Пані Ярослава перебирає старі чорно-білі фотографії і показує товсту папку з листами від найрізноманітніших інстанцій”, — пише видання.


“Ярослав був дуже слухняною дитиною. Він найстарший, моя перша кровиночка. Уже 34 роки, як пішов з хати. 22 вересня я його провела. А потім мені повідомили ту страшну звістку, що пропав безвісти.

Нас дурили, казали, що буде служити в Німеччині або Чехословаччині. А потім їм сказали, що їдуть в Афганістан, і вони усі нараз почали плакати, ті хлопці… Писав мені звідти заспокійливі листи, писав, що все добре. Ніколи не скаржився”, – жінка витирає сльози, їй дуже важко говорити. Та й хіба розкажеш усе, що передумалося за ці роки?


Її чоловік, отримавши звістку, що Ярослав зник, за три дні посивів. Він так і не дочекався сина. А мати все ще вірить…


Мама зниклого бійця та її помічники зібрали величезний архів. В одних листах написано, що після важкого бою бійці взводу прилягли на кілька годин відпочити на скелястій горі. Отримавши команду вставати і відступати, не провели переклички і відійшли, не помітивши, що одного бійця немає.


За іншою версією, почалася стрілянина, і Ярослав прикривав відступ солдатів. Був поранений і потрапив у полон. У той час в Афганістані зникло декілька солдатів. Є дуже багато чуток і версій, багато страшних історій.


Розповідають, як одного з полонених “духи” кастрували, всилили йому у ніс мідне кільце і голим водили по селищах як розвагу, поки не замордували до смерті. Одні пишуть, що це був Ярослав. Інші – що це трапилося раніше  і так знущалися з іншого солдата. В той час, коли зник Ярослав, моджахеди вивозили полонених переважно у Пакистан.


Також розповідють, як під військову частину підкинули відрубані руки, мовляв, належали вони Ярославу. Проте опис людини, якій могли належати руки, не відповідає фізичній структурі зниклого прикарпатця. Деякі очевидці заперечують цю розповідь, кажуть, що це художній домисел автора книги – журналіста, який тоді служив у полку.


Завдяки праці пані Галини фото Ярослава розмістили в мечетях різних сіл Пакистану, проте його ніхто з місцевих не впізнав. Але навіть за стільки років полонених афганської війни й досі називають там одним словом — “чужий”, і про них місцеві добре знають.


“Думаю, що мій син потрапив у полон і опинився в одному з таборів Пакистану. Вірю, що живий. Я його не поховала у своєму серці. В нас у селі був один хлопака, не мав ні рук, ні ніг… Я найгірше боюся того, що мій син живий і служить футбольним м’ячем, і ним десь кидають, знущаються з нього. Якби знала, що може собі дати раду, обслужити себе, мені було б легше. Хочу його побачити, тоді би вже могла вмирати. Любого його чекаю, який би він не був”, – каже Ярослава Клюба.


З 1984 року вона шукає свого сина, писала листи і командиру частини, і в Міністерство закордонних справ, і в Державний комітет у справах ветеранів, депутатам Верховної Ради України… Такі листи в різні інстанції вона пише й до сьогодні. І чекає.