Музиканти-витинайки з Довгого-Калуського веселили людей в Добровлянах, Новиці, Петранці, Камені, Берлогах, Пійлі. ФОТО

У побуті українського села з давніх-давен важливу роль відігравали троїсті музики. На народних святах, ярмарках, проводах в армію, весіллях, хрестинах вони виконували переважно танцювальні і пісенні мелодії. Сільських музик запрошували навіть на толоки (у зимовий період жінки часто дерли пір’я, лущили кукурудзу, вишивали).
Переглядів: 782
Сільські троїсті музики: бубніст Михайло Романів, скрипаль Іван Романів, цимбаліст Михайло Головчак. Світлина 1958 року

— Наші сільські музиканти-самоучки мали неабиякий попит не лише в селі, а й в усій окрузі, — розповідає Василь Парцей з села Довге-Калуське Калуського району. — Вони веселили людей в Добровлянах, Новиці, Петранці, Камені, Берлогах, Пійлі та інших селах.


Кістяком довгіських музик була сім’я Романівих (Ващіків). Заводилом був дід Михайло, бубніст-професіонал, що грою на бубні з природніми йому викрутасами веселив запрошених. Інколи  діда Михайла заміняли його син Петро або Василь Ребега.
Скрипалем серед музик був син Михайла Романіва Іван, на цимбалах грали Микола Головчак або його брат Михайло. Гармоністами були брати Михайло й Василь Качури, інформують ”Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”.


Гру на своєму бубні починав дід Михайло, завжди усміхнений, у капелюсі набакир. Дзвінкий звук удару в гільзу із відстріляної 120-мм гармати, закріпленій на дерев’яному ободі бубня, підхоплював скрипаль, розпинаючи душу тонким звуком скрипки, цимбаліст дерев’яними паличками вдаряв по струнах цимбалів, а гармоніст розтягував міхи гармошки. Усе це зливалося в одну веселу мелодію, яка радувала людей.



Сільські музики (зліва направо): Петро Романів, Іван Романів, Микола Головчак, Василь Качур. Світлина 1973 року


Особливо старалися музики не пропустити запрошених гостей, коли ті приходили на весілля. Музиканти для них вигравали веселої мелодії, а попереду, зазвичай, був дід Михайло. Усі знали, що за зустріч, влаштовану музиками, треба платити. Гості кидали гроші в отвір, що був вирізаний у дерев’яному ободі бубня. Це був невеликий заробіток для музикантів, окрім плати, що отримували від ґаздів за гру на весіллі.


Вони не закінчували музичних шкіл чи училищ, не знали музичних нот, не було між ними окремо басів і тенорів, але їх об’єднувала любов до музики, до народної пісні. Їхні коломийки були дотепними, ущипливими, слів із них не викидали, тому цим гостям тільки піднімали настрій. Забави набирали обертів, коли дід Михайло затягував: “У коло, у коло, щоби наша компанія все була весьола”. Хлопці йшли в коло то в один, то в другий бік, аж хата здригалася, а підвішений на стелі ліхтар згасав від зчиненого колом вітру.


У неділю чи якісь релігійні свята пополудні всі хлопці й дівчата сходилися до клубу, де починалися запальні танці під супровід сільських музикантів. Від їхніх коломийок і пісень підлога ходила ходором, а порох піднімався аж до стелі. Коли наступала невелика перерва, то, за традицією, хлопці брали відра і йшли по воду до річки Млинівки, скроплювали підлогу, провітрювали приміщення клубу.


Після перерви ставало ще веселіше. Танцювали народні танці: вальс, дамський вальс, шіми, коломийки, а на завершення — колечко. Усі хлопці й дівчата бралися за руки і йшли по колу. Далі звучало слово “парами”, і кожен хлопець із запрошеною дівчиною йшли по колу парами. “Три пари до переду” (а було і три, і п’ять, і скільки завгодно), і кожна дівчина переходила по колу до третього хлопця. Танець “колечко” також виконував і миротворчу місію: “мирив” закоханих, якщо перед тим була сварка чи якесь непорозуміння.


— Наступав для всіх робочий тиждень. Подумки рахували дні, аби скоріше прийшла неділя, всіх тягнуло до клубу, де завжди панувала весела, невимушена атмосфера, — розповідає Василь Парцей.


Не обходилося без музик і колядування на Різдво Христове. Хлопці з гармошкою ходили до дівчат колядувати. І кожна чекала на колядників, бо знала, що в компанії буде її кавалер.


Так само з гармошкою ходили віншувати Василям у ніч на Василія Великого. А Василів тоді було багато. Традиції підтримувалися з року в рік, і цьому не могли перешкодити ні сильні морози, ні хурделиці, ні заборони.


— З того часу минуло майже 50 років. Немає серед нас гармоніста Михайла Качура, бубністів Михайла і Петра Романівих, цимбалістів Михайла і Миколи Головчаків. Та ще можуть звеселити своїм співом і музикою скрипаль Іван Романів, бубніст Василь Ребега, гармоніст Василь Качур, аби нагадати про веселі роки нашої юності, — згадує Василь Парцей.