Ілюстрація. Із Замагури на заробітки в польські гори виїхала вже чверть усіх чоловіків. | Фото: zbruc.eu Про це розповідають журналісти спецпроекту «У пошуках Європи» на телеканалі ZIK.
Матеуш Міцорек – голова полонини у польських Бескидах. Випасати трьохсотголове стадо йому допомагає українець Іван Храпчук із села Замагора, що в Івано-Франківській області.
«Щоб почати виробництво бринзи, треба виготовити відповідні документи, здати молоко на аналіз, а усі вівці повинні мати ветеринарний номер. Ветеринари обов’язково приїжджають, перевіряють, в яких умовах живуть тварини, і тільки тоді видають документи, щоб допустити сири до продажу», – розповідає голова полонини у польських горах Матеуш Міцорек.
Загалом третина пастухів на цій полонині – українці. А із Замагури на заробітки в польські гори виїхала вже чверть усіх чоловіків.
Гірська бринза належить до регіональних страв. Такі особливо цінують у Євросоюзі і охоче дають дотації на їхнє виробництво. На відміну від України, у решті Європи ця їжа суттєво дорожча від продуктів із супермаркету, бо вона – «жива» і її виготовляють так само, як це було кілька століть тому. В ЄС вважають, що такі страви повинні потрапляти на кожен стіл хоча б раз на тиждень. Тож Матеуш скористався таким трендом.
«У сезон за тиждень ми виготовляємо близько 200 осципків – це такий копчений овечий сир. І за суботу-неділю їх всі розкуповують. Найохочіше купують люди з міста», – каже польський підприємець.
Продавати свій товар приватному виробнику дозволяє спеціальний сертифікат. Отримати його можуть тільки ті, хто має диплом ватага. Адже торік Брюссель додав до списку професій такий вид діяльності. Такі дипломи вже мають 100 польських гуцулів, Матеуш – наймолодший з-поміж них.
«Я маю дотації від ЄС. Їх може одержати кожен, хто тримає більш як 10 овець віком понад рік. Я беру участь у двох програмах ЄС – з випасання худоби і розвитку вівчарства. На кожну тварину отримую 200 злотих дотацій. Тобто за рік набігає 60 тисяч злотих, а це майже 400 тисяч гривень. Цього вистачає щоб і нагодувати тварин взимку, і заплатити пастухам», – пояснює вівчар.
Європейські гроші передусім призначені для членів ЄС. Однак після підписання угоди про асоціацію Україна теж може розраховувати на фінансову підтримку. Адже зараз вівчарство та сироваріння в Україні не надто прибуткові.
Гуцульська бринза, будз і вурда – це автентичні продукти, цілком натуральні, без жодної хімії. Там є тільки молоко, сіль і закваска.
«Наша бринза в основному виготовляється із непастеризованого і нестерилізованого молока. Тобто вітаміни і біологічно активні речовини, які знаходяться в молоці, залишаються і у сирі», – розповідає начальник відділу агропромислового комплексу Верховинської РДА Олег Величко.
Та попри такі неймовірні властивості цього сиру, попит на нього невисокий. Місцеві жителі не мають грошей, щоб купувати бринзу по 60 гривень за кілограм. Натомість туристи мало знають про цей смаколик.
«Реалізацією сиру ми займаємося самостійно. Я відвожу товар в Івано-Франківськ і здаю оптом, звісно, по нижчих цінах», – каже голова української полонини Іван Недоходюк.
Відтак заробітки в українських підприємців невеликі, адже потрібно ще сплатити податки. Із полонини, де випасають 70 голів, власник має відрахувати 16 тисяч гривень на рік. Вирішити проблему фінансування і прибутковості, вважають пастухи, чиновники й депутати, може тільки приїжджий менеджер чи інвестор.
Про такі труднощі українських пастухів добре знає Юзеф Міхалек. Чоловік присвятив вівчарству все своє життя. Спільно з друзями він створив у польських Бескидах центр, де популяризує професію пастухів.
«У цілях промоції ми повернулися до традицій. Навесні у нас відбувається процес мішання овець, в Україні ж це називається «полонинський хід». На такі події ми почали запрошувати туристів, представників зеленого туризму та чиновників, щоб показати, що вівці – це атракція, що це цікавинка місцевої культури. Ми вітаємо гостей бринзою і надалі це нам приносить прибуток. Адже люди звикають до смаку і наступного разу вже куплять наш сир», – пояснює координатор пастушого центру у Бескидах Юзеф Міхалек.
Відтак українці, працюючи пліч-о-пліч із європейцями, мають можливість переймати успішний досвід розвитку своєї справи. І вже згодом, повернувшись до України, застосовувати здобуті знання вже вдома.
