У Канаді помер Тарас Казна – фермер, який скликав бізонів українською мовою. Про це у соцмережі повідомив журналіст Вахтанг Кіпіані, інформують “Вікна”.
”З Едмонтона повідомили, що помер Тарас Казнистий (Taras Kazna), який знімав оце і подібне відео про бізонів”, — йдеться у дописі.
Відеоролик із літнім чоловіком, який кличе своїх вихованців на годівлю українською мовою: “Де-е-е мої бізони?!!”, розчулив і потішив багатьох користувачів інтернету, пише novynarnia.
Однак на своєму каналі у YouTube Тарас Казна розміщував не лише розповіді про бізонів, а й інші цікаві замальовки зі свого життя: читав вірші, звертався до росіян та до братів-українців…
Про себе чоловік так розповідав:
“Я народився в Україні, 60 років тому, в Житомирській області, в Лугинському районі, в маленькому селі Малахівка… Невдовзі, 1964 року, сім’я переїхала до Нових Білокоровичів. Батько мій був Казнистий Петро Петрович – безрукий учитель, його учні називали Колбою…
Учителі нас завжди вчили, що в Радянському Союзі кожна людина – друг, товариш і брат. Коли після середньої школи я пішов до військово-морської школи в Кронштадті, то знайшов, що то була абсолютна брехня. Там були русскіє, а остальниє билі хахли, чучмєкі, косоглазиє й тому подібне. А його назвеш кацапом – і з кулаками лізуть. А сядеш порозмовляєш із земляком своєю мовою – і ти вже бандеровєц, фашист. Це мене дуже ображало. Обоє мої батьки були на війні – батько втратив руку, мати була медсестрою…
…Незважаючи на те, як воно все було, в 1974 році я закінчив ту школу з відзнакою.
Мене послали на найкращу ескадру кораблів – із 800 курсантів туди послали тільки 8. То була Шестая сєвєрно-атлантічєская експєдіция океанографії. Я був тим дуже гордий. Думав, о’кей, я поплаваю три роки, потім я піду до Макарова (навчальний заклад, у радянські часи – Ленінградське вище інженерне морське училище ім. адмірала Макарова. – «Н») в Ленінград, я буду кимось. Я їм докажу, що то бидло, воно дурнувате, воно паскудне, нічого з нього ніколи не буде, а я чогось у своєму житті доб’юсь… Але як я прийшов на кораблі, то я побачив – там було ще гірше. І той «бендера», і той «хахол»… І за деякий час то мені так надоїло, що я почав ненавидіти кацапів.
У 1975 році останній раз я був у Нових Білокоровичах. І з групою моїх однокласників пішов на пікнік.
…Я вже тоді звернув їм увагу на те, що робиться. Кажу, дивіться, що робиться, це ж не є той Совєтський Союз, як нам кажуть, це ж є г*вно! Ми як колонія, вони ж с*руть на нас, вони нас не поважають, вони нашу мову ненавидять Я вже тоді пив за вільну Україну…
Мене вони називали буржуазним націоналістом.
І ось, замість думати про свої морські школи, я почав займатися контрабандою.
І коли мій корабель 21 серпня 1976 року був у Канаді, у Сент-Джонс Ньюфаундленд, мене зловили з контрабандою. У нас був кадебіст на кораблі, капітан-лейтенант Качурін – він мене зловив.
І коли я писав пояснення, то зробив кілька помилок. Він мені каже: «Кто ти такой, ти что, пісать по-русскі нє умєєш?!»
А я собі подумав: знаєш що, старший брат кацап… Якщо ти мене не замкнеш, то завтра будеш лікті кусати.
І так воно й вийшло. Він мене не замкнув, і 21 серпня я дочекався 12-ї години ночі. Поставив «Пінк флойд» на магнітофоні, [альбом] «Зворотна сторона Місяця». Там є пісня «Час» (Time), коли будильники дзвонять. Я почекав, коли будильники продзвонили, зійшов на нижню палубу корабля, прив’язав шнурка, спустився по ньому й поплив до берега.
Таким чином я став дезертиром, бо я вже більше кацапів терпіти не міг”.
