Григорій Мороз: Якби Бог був насильником, Він би не давав людині волю, розум і право вибору

Пропонуємо повчальне слово митрофорного протоієрея о. Григорія Мороза з калуського Собору всіх святих в день Різдва Христового.
Переглядів: 689
"Яка моя реальність, такі й мої вчинки. Тому що реальність віддзеркалюється у нашій вірі", — стверджує о

”Коли ми говоримо про Христа, то часто зустрічаємо на своєму життєвому шляху тих, хто не сприймає Христа і старається виступати проти Божественної сутності в нашому світі всіма способами. Ми вийшли з часу атеїзму, але не думайте, що атеїзм перестав існувати. Він існує не тільки в філософських певних колах, але й у людському серці та свідомості. Людині часто зручніше йти по своїй дорозі без Бога, ніж йти з Богом. Чому саме? Тому що знаходитися на біологічному рівні простіше. Я думаю тільки про хліб насушний і як задовольнити ним себе, а вже не задумуюся над правилами і нормами його здобування. От чому саме історія людства повна тих свідчень, коли людина прагнула бути Богом на цій землі, особливо, коли сягала влади. Не думайте, що це тільки ті, хто жив у попередніх століттях. Арістотель вчив Олександра Македонського людяності, але наостанок свого життя він настільки гордився, що змушував усіх своїх приближених цілувати не лишень руки, але й ноги. Хіба тільки він?


А постать Ірода не така ж сама? А інші історичні персонажі, вчинки яких говорять про те, що людині зручніше бути без Бога? На жаль, не тільки в тому часовому вимірі.


Тому свято Різдва Христового відкриває перед людиною суть її буття на землі. 5 з половиною тисяч років чекала людина на Месію. Минуло 2 тисячі років після Його народження, і ми повинні подивитися, що змінилося в цьому світі. Знаєте, важко відповісти. Світ як був розділений між добром і злом, так світ людини не може себе сконструювати навколо Христа, щоб мир, який приніс Христос на цю землю, був основним мірилом співжиття людини і її оточення. Це найважливіше, що повтавало колись і повстає тепер перед людиною. Як вона сприймає Христа? І як вона відноситься у сприйнятті не тільки до Христа, але й Христа до себе? Тут якраз ми повинні усвідомлювати, що цей день особливий, бо заставляє нас достеменно глянути на себе, достеменно заглянути у своє серце. Хто в цьому серці? Що в ньому є і хто там мешкає? Чи це земні бажання і стремління, які націлюють нас на матеріальне і тимчасове, чи там мешкає Господь? Ось тут відбувається зустріч між Мною і Господом. Між


Мною і реальністю, в якій я знаходжуся. Яка моя реальність, такі й мої вчинки. Тому що реальність віддзеркалюється у нашій вірі. Якщо я сприймаю Христа як Бога і Він є в моєму серці, я стремлюся всеціло (так, мені не просто: я падаю, я піднімаюся), але я хочу бути з Христом. Коли там немає Христа, значить моє падіння не фіксується, воно – безмежне. І з носія образу божого я опускаюся до низів тварності. А це найнебезпечніше. Тому що воно спотворює не лише нас, але й нами – весь навколишній світ.


Заради чого прийшов Христос на цю землю? Заради спасіння людини. А від чого? Від смерті. А що таке смерть? Ми уявляємо, що це вихід наш або наше зникнення у часі. Але смерть не появилася сама по собі, це також явище, яке притаманне біологічному світу. Це один із механізмів утилізації цього біологічного світу. А отже ми також підлягаємо цьому. Ми бачимо, що наше людське тіло не є вічним на цій землі, що приходить час і воно повертається у землю, з якої взяте. Здається, що зникає безслідно. То ж у чому сутність цієї великої Тайни? В тому, що людина в часі свого творіння не була підвласна йому. Тобто, маючи образ і подібність Божу, наслідувала ту безсмертність, якою наділив її Господь. Причиною того, що людина зазнала такої катастрофи, став гріх. Бо він полягав у тому, що людина злегковажила вказівкою Свого Творця. Правилом, яке повинно було супроводжувати її, давати їй можливість розвиватися, пізнавати, засвоювати і утверджуватися в тому напрямку, в якому благословив її Господь. Отже людина стала об’єктом пристійної уваги зі сторони того, хто вже пройшов шлях відходу від Бога. Хто зображений у Святому Письмі як спокусник. Хто старався зневілювати людину, як інструмент, який Господь створив для протидії злу. Бо Божа сутність є настільки досконалою, що ми її називаємо абсолютом. І Бог не є носієм зла і недостатку. З цим недостатком, який явився у світі, повинна була впоратися людина. Але вона не усвідомивши цього, підпала під дію, і з безсмертної стала смертною. Тому Христос і приходить на цю землю, щоб повернути людині її безсмертя. Чим? Тільки своєю присутністю? Ні! Співпрацею людини з Богом! Коли людина співпрацюючи, повертатиметься до своєї втраченої батьківщини.


Христос не нав’язує свою волю, Він пропонує людині ті способи, які дають їй можливість іти за Ним. Візьміть Євангеліє, – 20 притч, і всі направлені на те, щоб дати нам знання, як це робити і як поступати. Тому подія Народження Христа стала такою радісною для однієї частини людства і такою нежданою і несприйнятною – для іншої. Пастухи, астрологи і цар Ірод та його оточення. Одні йдуть поклонятися, їм відкривається Тайна, а інші шукають способу позбутися того, кого вважають наслідником на їх престол. От звідси й появляється «людинобог», який старається убоготворити себе в цьому земному житті. Але Бог – вічність, а «людинобоги» – тимчасовість. От в чому їхня біда. І сьогоднішнє Євангеліє якраз змальовує нам ту подію, яка відбулася в Єрусалимі в часі народження Христа. Де дійсно ми бачимо дві сторони, два обличчя людини, де одне відбиває в собі образ божий, а інше – носія зла і противника божого. На жаль, так було, є і, напевне, буде. Тому що вірус гріха, який засівши в людському єстві, виводиться тільки зусиллями людини. Бог не є насильником. Якби Бог був насильником, Він би не давав людині волю, розум і право вибору. Він би обділив її так само, як обділяє тваринний і рослинний світ – інстинктом. Господь каже: «Я дав тобі усе: розум, силу, знання, час і простір, а щастя – у твоїх руках». Як будемо працювати, такий результат і матимемо.


Насамкінець я хочу вас усіх привітати з цим радісним великим Днем Різдва Господа Нашого Ісуса Христа. З днем, у якому збулася обітниця, дана Творцем Адаму і Єві після гріхопадіння. Обітниця, на яку чекало не одне покоління людей до народження


Христа, з якою йдуть після Його народження. І ми з вами віримо, яка би наша віра не була, але вона жевріє в нашому серці і в нашій свідомості, що ми з Христом і Христос з нами. А коли з нами Бог, то й правда з нами. Тому радості нам усім!
Від себе і вас я хочу привітати наших братів і сестер, які на війні, в окопах, в полоні. Тих, що на чужині сьогодні. Бо якою би не була чужина, а вдома таки найкраще. Тому хай Господь помагає і тим, хто в дорозі, і хто в різних життєвих обставинах. Хай посилає свою небесну ласку, обіймаючи незвіданою радістю, яка би наповнила їхні серця і дала би їм силу і натхнення жити, трудитися вірити і творити.


Я вітаю всіх, хто покликаний до великої справи, – очолювати суспільство. Вітаю міського голову Калуша, вітаю районних керівників, а також тих, хто вчить і тих, хто навчається. Тих, хто трудиться біля станка на заводах і тих, хто ходить за плугом на полі. Всіх, незалежно від роду занять, яким ми займаємося, бо ми всі з вами складаємо це суспільство і кожен із нас вносить свою лепту для того, щоб суспільство наше було здорове морально і багате матеріально. Вміймо цінувати свій час, свій доробок і свою працю! Всім нам ще раз і ще раз – веселих свят, щастя і Божого благословення від Новонародженого Господа Нашого Ісуса Христа.
Христос Рождається! Славімо Його!”