Василь Боднар із Калущини загинув понад два роки тому, але його рідних і досі пече біль утрати. Його брат Андрій пригадує, що в останніх розмовах Василь нарікав: вояки батальйону змушені щодня у бою відстоювати дорогу, яка пролягає до луганського аеропорту. Василь також розповідав братові, що тричі мав загинути, але дивом вдалося вціліти, пишуть ”Вікна”.
Батько загиблого Федір Боднар каже, що син з дитинства був самостійним і впертим: як задумає, так і зробить – хоч кіл на голові теши. Ще коли був геть малям, мав років п’ять-шість, то таке утнув, що батьки мало не посивіли. Гуляючи в дворі, Василько десь почув, що Івано-Франківськом почали курсувати нові тролейбуси. Цікаво ж! Малий сміливець, довго не думаючи, сів на автобус, дістався до обласного центру, відшукав той розрекламований тролейбус і гайда кататися. Катався цілісінький день. Коли почало смеркати, розумне хлоп’я стало на узбіччі дороги в тому напрямку, що на Калуш. Якась добра пані взяла його з собою в автобус і так допомогла Василеві дістатися додому. Ох і отримав же він тоді від тата на горіхи!
Змалечку Василя батьки частенько сварили за подерті у хлоп’ячих бійках футболки і куртки. Він не був агресивним юнаком, але вмів вправно битися, адже займався боксом, а ще любив справедливість. Так і виходило, що ту справедливість надто часто доводилося відстоювати кулаками.
Обох хлопців батьки виховували в патріотичному дусі, хоча, як зазначає Федір Боднар, любов до Батьківщини передалася на генетичному рівні: в родині було вдосталь відчайдушних «бандерівців», які десятками років прагнули до визволення країни з-під гніту. Багатьох родичів вислали у Сибір.
У грудні 2013-го Василь не знаходив собі місця: «Чого я ще сиджу вдома? Чого й досі не на Майдані?» Вже через кілька днів був у столиці. Детальніше про життя Василя Боднара та спогади його рідних і бойових побратимів — у публікації “ГК” “Майже безсмертний” .