Дівчата вперше заспівали у складі дівочого ансамблю щойно організованого музпедфакультету на святі, приуроченому до жіно Маючи за плечима вже загальнодержавне, тоді Всесоюзне, визнання, 1971 року дівчат запросили взяти участь у музичному телефільмі «Червона рута», який студія «Укртелефільм» за сценарієм Мирослава Скочиляса знімала в Яремчі («Росинка» з-поміж усіх була тоді ледь не найвідомішим колективом).
Красуні з Прикарпаття додали особливого шарму своєю присутністю і вокальною манерою поруч із такими самими юними, як і вони, тоді ще самодіяльними співаками й композиторами: Левком Дутковським, Володимиром Івасюком, Валерієм Громцевим, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком, Софією Ротару, інформують ”Вікна” з посиланням на ”День”.
З 15-ти пісень, які прозвучали з екранів, три блискуче співала «Росинка» — «Течію» Руслана Іщука на вірш Степана Пушика, «Відлітають журавлі» Олександра Білаша на слова Валерія Гужви, «Там, де гори і ліси» Валерія Громцева на текст Миколи Бучка. Тисячі концертів, тисячі шанувальників, тисячі автографів, сотні творів.
У золотому фонді «Росинки» — українські народні пісні, пісні про кохання, романси, твори світових та сучасних класиків. Колектив існує вже п’яте десятиліття (кандидат до Гіннесової книги), й нині можна впевнено говорити про нього як про своєрідний український феномен і нев’янучу легенду. Як і те, що з легкої руки незмінного лідера ансамблю Христини Михайлюк, тепер уже професора, в добрий час він полетів у світи на крилах рідної пісні й рідного слова.
— Задум створення такого колективу з’явився тоді, коли я почула по радіо спів естонського вокального ансамблю «Лайне». У мене відразу зажевріла мрія створити щось подібне, але співати, звісно ж, рідною мовою. Наша «Мрія» була заснована набагато раніше за київську Ігоря Поклада. Я тоді працювала художнім керівником у Надвірнянському районному Будинкові культури. Там організувала вокальний дівочий ансамбль, маючи досвід роботи в хорі Гуцульського ансамблю пісні й танцю. Співали в мене дівчата різних професій, нас було семеро: хтось працював у школі, хтось у банку, хтось — у сфері культури... Нас єднали молодість і пісня, всі були ще незаміжні, щоденно займалися по п’ять-шість годин, — знадує Христина Михайлюк.
Щодо виступу 7 березня 1967 року Христина Михайлюк згадує:
— Тоді ми вперше заспівали у складі дівочого ансамблю щойно організованого музпедфакультету на святі, приуроченому до Жіночого дня. А зоряний час настав, коли невдовзі, того самого 1967-го, ректором інституту став Олександр Устенко. Тоді ми вже звалися «Росинкою». Олександр Андрійович зробив особливу ставку на художню самодіяльність, ми мали повноцінних п’ять-шість колективів, які знав увесь Радянський Союз. Були гастролі й за кордоном. Нас ректор підтримував завжди й усюди. Тепер існує чимало версій щодо назви «Росинка». Яка з них є правильною, не знаю. Нині важко визначити того, хто дав таку назву, яка не лише гарна, а й, як виявилося, довговічна, адже ансамбль існує вже п’яте десятиліття.
Повністю публікацію “Вокальні красуні з Прикарпаття” можна прочитати на сайті ”Дня”.
