Калушанка вразила спогадами: «Накази лікаря завжди чіткі та голосні та кілька матюків для зв’язки слів»

Леся Дзундза пригадала про «любов та дружбу з білим халатом медсестри у відділі анестезіології та реанімації»:

«Прийшла я на роботу ще тоді у медсанчастину В/О "Хлорвініл", тепер Калуська ЦРЛ, велику, нову лікарню, де медичні шкафчики були з верху до низу "забиті" медикаментами, згодом я знала всі назви медикаментів без пам’яті та місце їх розташування, адже під час проведення реанімаційних заходів дорога кожна секунда. Накази лікаря завжди чіткі та голосні: адреналін, мезатон, гідрокортизон та кілька матюків для зв’язки слів, здається ніби вони підсилювали дію медикаментів чи швидкість медсестри. Тиск...пульс..дихання... Повторити... Є...Є пульс... Лікар задоволено посміхається і я горда сама за себе, що ще одне врятоване життя і на моєму рахунку».

Проте, за її словами, так бувало не завжди, адже іноді до сьомого поту проводиш реанімаційні заходи, а «життя втікає»:

«Перша "моя смерть" була молодою, це був 19-річний військовий, який проходив строкову військову службу у наших краях. Загорілась службова машина, 100% опіку, привезли його обідом, ще живого та при свідомості, очевидно, що травма несумісна із життям, однак (реанімація наука неточна) ми завжди, до останнього подиху сподіваємося на "чудо". Та "чудо" не сталось, опівночі його серце зупинилось...»

Пригадує, що плакала, але це були перші і останні сльози, бо у реанімації не плачуть, тут немає часу, бо "швидка" привезла "автодорожню":

«А коли привозили масові отруєння з "хімії" , а утоплених діток, повішеників, суїцидальні отруєння ..., а крики , писки, плачі, благання, молитви родичів під дверима.... можна згадувати до безконечності. Одним словом у реанімації я пройшла величезну школу життя, тут я навчилась воскресати від болю та помирати від щастя!»

Леся Дзундза з вдячністю згадує завідувача реанімаційного відділення Петра Поповича. Про таких кажуть лікар від Бога, неординарний, дружить з "чорним гумором", знав «дівочі прізвища» усього жіночого складу колективу.

Особливі слова екс-медик адресувала і Михайлу Зелику за його інтелігентність, витримку та порядність:

«Дякую колективу анестезіології та реанімації, травматматології та всьому колективу ЦРЛ з ким я працювала з 1987 року до 2006 року за безкоштовну школу життя! Зі святом Вас! Я «страшенно» люблю білий халат і тепер дуже за ним скучаю!».