Ветеран УПА поділився своїми спогадами проісторичний бій | Фото: radiosvoboda.org Ветеран УПА поділився своїми спогадами проісторичний бій, який він пам'ятає донині, інформують "Вікна".
94-річний Мирослав Симчич, якому у центрі Коломиї встановлено пам’ятник, нині проживає на першому поверсі п’ятиповерхового будинку разом із дружиною Раїсою. Він після важкої хвороби, переніс інсульт, але до приходу журналістки спеціально одягнув свою чорну вишиванку і залюбки поділився своєю розповіддю:
Щоб вести якусь боротьбу, потрібна не тільки духовна сила, але й потрібна матеріальна підтримка. Тобто, має бути приміщення, де розмістити бійців, сховати і зберігати всі речі і запаси. Такою базою наша організація вибрала собі у Коломийській окрузі село Космач у Косівському районі. Там були наші і хліб, і до хліба, і одежа, і приміщення. У гуцулів багато будинків, де можна було переночувати, але, в основному, ми були в таборах у лісі. Палатка, яка не нагріє в зимі, ми жили в жорстоких умовах, але у Космачі мали базу.
Отож, більшовики три рази пробували напасти на Космач, зруйнувати цю базу, але за всі ці три рази ми їм не дали можливості доступитись до Космача. Відбивали їх і не допустили їх. І нарешті більшовики теж це не могли терпіти і зорганізували велику силу, яку направили на знищення Космача, як такої української бази.
Більшовики у той час Космач називали «бандерівська столиця». Пішли наступом на «бандерівську столицю». А у нас у той час вже була організована досить серйозна військова сила: 16 сотень, від 180 до 220 чоловік, добре озброєні.
Звідки ми озброєння дістали? Дістали в основному з боїв, із переходу фронту – від німців, від мадярів, від румунів, від москалів. Від тих всіх армій ми мали зброю і озброїлись добре. Вже на той час, коли стався бій, то ми не дуже боялись і вирішили дати їм добру відсіч.
Коли нам розвідка донесла, що готується, а розвідку вели всі і ми теж мали свою в області і по районах… Нам наша розвідка дала знати з області, що готується напад на Космач. Наше командування вирішило їх не пустити, як і в попередні рази. На всіх дорогах до підходу, до приступу на Космач ми поставили військові загони, зробили застави, як із боку Микуличина, Коломиї, Жаб’я. Наша сотня дістала наказ йти на коломийський напрям. Ми не вибирали, бо у війську нема такого – чого ти хочеш чи не хочеш. А йдеш, куди кажуть і робиш те, що кажуть. Ми пішли на коломийську заставу і мали не допустити більшовиків на Космач. І з Яблунова, де підходить дорога з коломийської траси прямо на Космач, пішли по тій дорозі, розглядались, де можна розмістити так, щоб всі ці 220 чоловік мали добре спостереження за дорогою, за тим тираном, звідки буде йти неприятель.
Нас тоді у сотні було 220 чоловік. Ми довго йшли, зайшли до села Рушір, а це десь 6 кілометрів від Космача. Я подивився – місце прекрасне: з одної сторони – дорога і міст через річку. Ми вирішили, якщо цей міст розібрати, то більшовики не зможуть проїхати до Космача і треба їх зупинити. Там був такий трикутник. Ми там розмістили дві чоти з лівого боку, одну чоту в чоло, а одну з правої сторони і чекали, замаскувались добре. Що нам тоді допомогло, так це великий сніг, який був глибше метра і ми в тому снігу так замаскувались, що як приїхали більшовики машинами, то їх тільки зупинив порожній міст. Перша машина чуть не влетіла, з розвідки вони не могли дістати, що мосту немає, бо ми його за годину чи дві перед тим розкидали, як вони над’їхали. Перша машина чуть не влетіла в обрив, де ми розкидали міст, підійшло так чотири машини, одна за другою, вантажні машини з солдатами, легкова з командуванням, з генерал-майором Дергачовим.
Ми не знали тоді, хто приїхав, хто командує тим каральним загоном. Ми знали лише, що це ворог, якого треба бити. Ми запустили їх всередину і щоби не втекли назад – поставили два кулемети на дорогу, там назад, злапали їх у кільце.
Як тільки вже під’їхала остання вантажна машина з солдатами, не було чутно гулу машин, ми зрозуміли, що вже всі прибули. І тоді я дав команду хлопцям: «Вогонь!». Хлопці як вдарили, у нас було на озброєнні 22 кулемети, полковий міномет, протитанкова бронебійка. І десь мали з півсотні автоматів. Як це все гухнуло, то не було якогось голосу зброї, а все гуділо, немов у пеклі. А в горах відлуння відбивало, то це як ми вдарили, то гуділо, мабуть, гірше, аніж у пеклі.
Більшовики кинулись в один бік, а звідти б’ють у чоло, а ззаду – у плечі, спробували в інший бік, те саме. Нема куди втікати і назад. Там теж кулемети два січуть на дорогу. Тікати нікуди. Що їм залишалось? Попадали купами на поляні, на тій дорозі, на землю і почали відбиватись. А ми за той час почали з усієї зброї по тих купах сікти з кулеметів, автоматів, з усієї зброї. Бій йшов із 8-9-ї ранку і до вечора. Бо було їх багато, точно не встановлене їхнє число по сьогодні. Але це була група з каральної дивізії Дергачова, яка повернулась з Кавказу після виселення татар, чеченців, інгушів і їх кинули на знищення Карпатського УПА. Навіть у моїй справі точно не записано, скільки там було тої дивізії.
Скільки там впало живих і хто там був з генералів, то я довідався у 1968 році, коли мене вдруге арештували, то там тоді впало 386 вбитих енкаведистів і 50 важкопоранених померли в Коломиї і в Івано-Франківську в шпиталях. Трупів вони не підняли, бо не було кому, а нам їхні трупи не були потрібні.
Ми били доти, поки десь щось рухалось. А відтак більшовики на машинах привезли для себе боєприпасів багато, а ми принесли свої на плечах і, звісно, що багато принести не могли. За цілий день бою ми вистріляли всі боєприпаси і після того, як побили більшовиків, вирішили відступити і набрати боєприпаси і сформуватись до нової боротьби, бо ми не знали, чим це все закінчиться, чи надішлють ще частину. Ми відступили на Березів, а звідти вже вони більше запасів не мали і не посилали нікого. На цьому рушірський бій закінчився. З наших хлопців було вбито двоє і я поранений, у мене була перебита права рука. Але загоїлась. Коли мені перебили руку, то там вже діла не було з нею, просто висіла, але у цей же ж вечір я дістався у Березів до лікаря, мені зробили перев’язку, надали допомогу фельдшера і він був зі мною весь час, за два з лишнім місяців рука мені зрослась, рану не запустили і я понині маю руку.
Повний текст інтерв'ю із легендарним прикарпатцем читайте на сторінках Радіо Свобода.