Нині дівчина красива й здорова Оксана Манюх пише, що ця дівчинка "зробила" сьогодні щасливим її день.
Лікарка розповіла у Фейсбук зворушливу історію про свою пацієнтку, яка народилася передчасно із вагою у всього 900 грамів:
"Зранку хтось попросився в друзі у фейсбуці. Подивилась на ім'я, прізвище і фото, перевірила дату народження, і щось у серці тихо защеміло... Напевно, це Вона, подумалося... !!!? Але минуло стільки часу, і так багато у світі людей з однаковими прізвищами...
Підтвердила дружбу та якось не дуже відважно написала в повідомленнях: "Мені здається, що ми з Вами вже добре знайомі з 1994 року, чи я помиляюся?" Відповідь не забарилася: "Так, Оксано Іванівно, це я!"
І тут мене "накрило" хвилею спогадів...
Серпень 1994 року, я працюю завідувачем відділення недоношених дітей з палатами реанімації та лікарем на виїзній реанімаційній машині в обласній дитячій лікарні. Тяжко було тоді вкрай... апаратури не було, відділ тільки в періоді становлення, досвіду мало, а діти вкрай важкі...
Робочий день... Поступив виклик з міського роддому Івано-Франківська (Обласного перинатального центру ще не було), дитина край важка, 900 грамів при народженні.
Поїхала на виклик. Перед реанімаційними палатами зустріла жінку, в її очах прочитала страх і надію... "Напевно, це мама..." – подумала я.
Оглянула дитину, подивилася аналізи, параметри апаратів контролю діяльності органів... Капець, я не можу цю дитину забрати... Але спробувала адаптувати її поза кувезом... Та де!!! Просто неможливо забрати з кувезу, а не те що везти кудись щонайменше хвилин 30. Я її можу "втратити" по дорозі.
Веду розмову з лікарями, узгоджуємо тактику ведення дитини та підготовки до транспортування (протоколів тоді ще не було і спецапаратури теж... І як ми тоді працювали????). Виходжу до мами, щоб повідомити про наше рішення. Я ще нічого не казала, а вона вже все зрозуміла...
– Ви не забираєте мою дитину? Вона може померти?????? – спитала мама.
– Сьогодні я не можу її забрати, бо не довезу її до реанімації... Ми все узгодили, відкоригували лікування, дитину підготують до перевезення, і я приїду по неї завтра зранку... – відповіла я.
Але мама мені не дуже повірила. Тоді вона ще не знала, що я завжди дотримую слова.
Ранок наступного дня, виїжджаю до дитини повторно. Дякувати Богу і лікарям, моя дівчинка почуває себе краще, навіть трошки розмахує ручками і ніжками у кувезі, не синя, як вчора, рожева шкірка, серденько тримає добрий ритм.
Дуже обережно, після повного огляду, збираємося в дорогу... Кожний раз перевіряю параметри... Дитина "чемна", дихає добре, на грілочці – викладаємо в пеленках це малятко, яке можна розмістити на одній долоні. Не знаю, у кого тоді частіше билося серце – у мами, дитини чи у мене, але ми щасливо доїхали до лікарні.
Потім я була лікуючим лікарем. І мама розповіла мені таку історію. Вони з чоловіком довго очікували на первістка, а дітей все не було. Тоді після сповіді один священик дав мамі особливу молитву і казав молитися вранці та ввечері та просити Господа про ласку зачаття дитини. Це був грудень 1993 року, а після Різдва, у лютому 1994, мама дізналася, що вагітна. Марічка народилася майже на свято Успіння Матері Божої. І скажіть, чи то такий збіг? Ні, я вірю у силу віри і диво Господнє...
Лікування проходило добре, дівчинка виздоровіла і щасливо повернулась до свого дому.
Щоразу на свята приходили вітання від батьків, а потім і від самої Марічки по телефону. Потім мені передали фото Марічки, коли вона йшла до першого причастя, у білій суконочці... Це фото, поруч з подібними, було у рамці на стіні мого кабінету.
І тепер, сьогодні, я маю ще одного друга у фейсбуці... Квітучу, красиву, щасливу дівчинку, освіченого магістра, добру і щиру людину. Через такі випадки думаю, що життя прожито не даремно".
Лікар домовилася про зустріч із "маленькою" Марічкою і її батьками. Оксана Манюк пише:
"Хочу обняти цю красуню і побачитися з батьками. Думаю, при зустрічі мамині очі будуть наповнені щастям, хоча десь глибоко у душі у неї, та й у мене, ще будуть жити спомини нашої спільної тривоги та переживання"
