На війні він встиг побути двічі | Фото: Ян Осока Він залишався людиною до кінця. Справжньою та чуйною людиною, усередині якої жевріли вуглинки доброти, що не обпікали, а зігрівали оточуючих, даруючи їм відчуття щастя. Поруч із ним люди починами мимоволі посміхатись. Поруч із ним припиняли плакати діти. Поруч із ним зупинявся час, написав у соцмережі Facebook волонтер Ян Осока, якого цитують "Вікна".
Іван Омелянович Дубей (позивний Дівіді) народився 20.01.1988 року у селі Ворона Коломийського району Івано-Франківської області. Навчався у сільській школі, працював у службі охорони та на заробітках. Змалку обожнював футбол, брав участь у змаганнях у складі сільської команди.
Якщо спробувати вгадати, що він любив у житті, то майже кожна відповідь буде правильною. Він взагалі був "людиною любові", щирим та світлим серцем своїм захоплюючись та отримуючи насолоду від усіх складових життя.
По-перше, Іван Омелянович любив людей, він ні в якому разі не був мізантропом, він вірив у добро, випромінював його з величезною силою, як магнітом притягуючи до себе інших. Дбайливо та щиро любив мати, брата та друзів. Любив свята, Різдво, колядки, вареники, танцювати, перераховувати можна довго, але головне, що він любив - це саме життя, як найвищій дар, який дається людині.
Обожнював він дітей, просто обожнював. Виконував для малих функцію няньки, причому виконував її на совість і не бачив у цьому нічого поганого, він не вважав це суто жіночою справою, терпляче переносячи усі дитячі примхи та не злі знущання над собою.
Одного разу дітлахи обступили Івана та у якості експерименту заліпили йому усе волосся пластиліном, а він мужньо терпів, тому що не хотів, щоб малі розстроїлись та плакали.
А ще був випадок, коли на весіллі у свого найкращого друга маленька дитина вередувала та плакала, так він пішов її заспокоювати та гратися з нею, і він її заспокоїв, щоправда піввесілля проспав поруч з дитячим ліжком, у якому теж спала задоволена та приспана Іваном дитинка.
Ці спогади рвуть душу на лахміття. Від них б'є у серце такий світлий, але важкий сум, коли уявляєш, що цей чудовий та добрий чоловік заверший свій шлях, зробивши перші кроки у темряву. Я не знав особисто Івана Омеляновича, але розповіді про нього викликали відчуття, наче тільки нещодавно попрощався із ним на порозі своєї домівки, обійнявши перед довгим розставанням.
На війні він встиг побути двічі. Після першої ротації на Схід повернувся додому, побув там десь з півроку та вирушив назад, 16.03.2016 року підписавши із ЗСУ контракт.
Старший солдат, командир БМП-1, кулеметник 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько - штурмової бригади.
До свого батальйону Іван прийшов спочатку номером обслуги ДШКМ. По тому, через деякий час став навідником, а вже перед самим першим заходом у зону бойових дій (а трапилось це у Мар'їнці 12 травня 2016 року) його призначили командиром бойової машини піхоти.
А його позивний - це трохи перекручений жартівливий від побратимів варіант слова "ВДВ", адже у тих військах раніше ніс службу Іван Омелянович. Хлопці трохи часу пожартували над Іваном, який аніскільки не ображався, ну а потім цей позивний "Дівіді" за ним і закріпився.
Він цілком розумів, куди він їде та що на нього чекає, і який найгірший випадок може з ним трапитись. Але, незважаюче на всю серйозність ситуації, Іван ніколи не втрачав своїх запасів доброти та оптимізму, його невичерпна енергія неодноразово допомагала побратимам, для яких він завжди знаходив і чергову посмішку, і добре слово, і міцне плече підтримки.
І за це його поважали, а повагу від простого солдата заслужити не так просто, для цього треба показати, що ти є тим, кому можна довірити своє життя. Іван навіть на війні сяяв, розумієте? Це було сяйво внутрішньої величі та ПРАВИЛЬНОСТІ, він не звертав зі своєї особистої стежки, якою йдуть лише люди з великим серцем.
Але настав третій день грудня і все скінчилось. Скінчилось із одним пострілом ворожого снайпера, який поцілив у голову, завдавши вкрай важке поранення. Трапилось це у Луганській області.
Івана негайно евакуювали до Дніпра. У лікарні імені Мечнікова його доправли до реанімації, але лікарі, які дивились знімки, одразу все розуміли. Шансів на те, що хлопця можна врятувати, майже не було. Іван перебував без свідомості ще чотири дні, а 7 грудня він закрив за собою двері, які ніколи і ніщо вже не відкриє.
У нього залишились бабуся, батьки та молодший брат.
Життя стрімке й крихке, мов павутиння. Його легко розірвати та неможливо склеїти назад. І поки наші з вами павутинки коливаються у відносній безпеці, на війні рвуться та повільно падають на землю легкі сріблясті нитки розірваних солдатських життів.
Коливаються у спокої павутинки, поки наші хлопці зачиняють за собою двері, до яких відсутні ключі.
