У майстра дуже багато замовлень, буває по 30 пар, тому іноді доводиться клієнтам відмовляти За цими та іншими виробами сюди приїздять з різних регіонів України та замовляють з-за кордону. Справжніх майстрів лишається все менше: запалу молодих учнів надовго не вистачає, адже робота складна, а ціна помилки — висока. Ті ж, хто любить і продовжує тут родинну справу, залюбки діляться досвідом і показують особливості виробництва, інформують "Вікна" з посиланням на "Ukrainer".
Українське національне вбрання або стрій, елементи якого сьогодні дедалі частіше є предметами розкошу, аніж необхідності, має цікаву історію. Кожен з елементів строю має своє особливе призначення.
Запаска, фартух та плахта, наприклад, є елементами жіночого поясного одягу, та мають різні функції. Фартух — це найдавніший робочий одяг, який одягають поверх спідниці, щоб не забруднити її, а от плахта та запаска — вже більш святковий варіант. Плахта — це елемент одягу, відомий на території України ще з часів козацтва. Плахти вирізнялися особливою пишністю: шили їх з дорогих тканин зі срібною чи золотою вишивкою. Плахтою колись заміняли сучасну спідницю — це незшите полотнище довжиною до чотирьох метрів, виткане з вовни та часто ще й оздоблене вишивою.
Справжнє гуцульське весілля й сьогодні не обходиться без традиційного одягу. Хоч справжніх майстрів тут лишилося дуже мало, та замовлення для весільного таїнства вони приймають у всіх.
Майстер Дмитро Линдюк тче запаски — незшиті чотирикутні шматки вовняної тканини із зав’язками на верхніх кутах. Дві запаски одягають поверх сорочки спереду та ззаду і виходить така собі спідниця з двох частин.
Серед українських чоловіків рідко трапляються майстри, що професійно тчуть одяг, адже це віддавна вважалося переважно жіночою роботою.
Хист до ткацтва Дмитро перейняв від матері, а та — від бабусі. За верстат уперше сів зовсім малим хлопцем:
"Були три дочки, але ні одна не мала хисту до того. То треба мати терпеливість і хотіти то робити, любити цю роботу. Я у мами цю перейняв роботу. Малим хлопчиком, 6-7 клас, вже почав сідати за верстат, мама мені дозволяла. Так я полюбив цю роботу."
Кожне карпатське село має свій традиційний візерунок та колір для запасок. Темні запаски — це Прокурава, Брустури, Верховина, Ворохта, Микуличин, а світлі — Космач. Перша запаска з’являється у дівчинки в дитинстві, а другу готують вже до весілля. До Дмитра навчитися ткацтва приїздять групи по 12-15 чоловік з різних регіонів України: і з Наддніпрянщини, і з Слобожанщини. Та вистачає снаги в учнів лише на декілька годин, адже робота не з легких і ціна помилки висока: нитки плутаються та обриваються, а якщо майстер не помітить огріх відразу — треба все розпускати і починати спочатку:
"Якщо робити цілий день, то можу дві зробити. На одну жінку — одну пару, але треба це від ранку до вечора робити, бо тут ні помилитися, нічого. Якщо не кинув нитку, то вже викидає. Її розібрати вже не можна. Пройшло там 10 сантиметрів — ти його вже не розбереш. Треба наново міряти."
Дмитро Линдюк пропрацював 25 років лісником, тому «любимою роботою» називає обидва заняття. Зараз у майстра дуже багато замовлень, буває по 30 пар, тому іноді доводиться клієнтам відмовляти. Та молодим на весілля ткати встигає, бо знає, що традиційний наряд можуть отримати тільки з його верстата.
" Перший раз снуємо, потім набираємо. Тре три чоловіка, кожному, бачте, як тут є цих кобилок набираєш, накручуєш це всьо і потім вже тчеш собі. Така технологія. Треба йти вліво, вправо. «Зомитися» називається."
