Учні ВПУ-7, які в майбутньому стануть кваліфікованими спеціалістами, серед експонованих матеріалів знаходять те, що є іс У музеї діє постійна експозиція, представлена етнографічними пам’ятками краю. Цікавою є колекція творів мистецтва з етнології, автором якої є професійний художник Рудольф Корякін. Серед його полотен вартими уваги глядача такі твори, як «Марусині рушники», «Обжинки», «Василина». Ці картини поряд із творами Сергія Онищенка, Еміліїї Бережницької, Мирослава Гаталевича формують в учнів естетичні уподобання, повагу до людей праці.
Знайомство з надбанням музею, як правило, розпочинається з археологічних пам’яток доби неоліту. Як свідчать археологічні дослідження, поселення на території Калущини існувало ще раніше, тобто в добу середнього кам’яного віку.
Загалом експозиція музею відповідає таким розділам: «Пам’ятки духовної культури Калущини», «Народні промисли і ремесла: млинарство, гончарство, ткацтво, дзвонарство», «Предмети побуту», «Сільськогосподарські знаряддя праці».
Ремесла і промисли Калущини досліджували зокрема такі історики і краєзнавці, як Володимир Грабовецький, Михайло Коломиєць, Іван Тимів, Дарія Півторак.
Одним із найпоширеніших видів промислів у нашому краї від найдавніших часів було млинарство. Процес обробки та переробки зерна і отримання борошна є досить цікавим для тих учнів, які вирішили стати кухарями, пекарями, кондитерами. Вони мають можливість порівняти технологію отримання борошна колись і тепер. Адже для переробки зерна на борошно використовували водяні млини, відомі ще із XII століття, і вітряки, інтенсивний розвиток яких припадає на XVIII–XIX століття. У експозиції музею міститься унікальний документ про здобуття спеціальності помічника мельника Іваном Михайлунівим із Гніздичева (Львівщина).
Найдавнішим пристроєм для розмелювання зерна були жорна, які ще в середньовіччі почали витісняти вітряки та водяні млини. Водяний млин із двома колесами діяв у Калуші на річці Чечві в 1565 році.
Наприкінці XIX — на початку XX століття жорна в селах існували як елемент повсякденного побуту, завдяки якому мололи самотужки й безкоштовно незначну кількість зерна. Жорна, представлені в музеї, датуються початком ХХ століття.
З часом ці пристрої удосконалювались, їх обладнували шестернями або трансмісіями для полегшення обертання верхнього каменя.
Удосконалення технологічних процесів, пов’язаних з приготуванням їжі, учні училища можуть проаналізувати, порівнюючи піч, у якій готували страви та випікали хліб, з сучасними печами для випікання хліба та мультиварками.
Доречно також згадати про такий промисел, як гончарство. Експозиція гончарних виробів музею представлена глечиками, горщиками, кухлями, макітрами тощо. Серед експонованих матеріалів привертають увагу предмети так званої Войнилівської чорної кераміки.
Якщо йдеться про ткацтво, то цей промисел є досить цікавим для вивчення тим учням, які в стінах нашого навчального закладу здобувають професію кравця. Працюючи з високоякісними, сучасними тканинами, використовуючи різноманітні нитки та матеріали для оздоблення своїх виробів, їм важко уявити, яким довгим і клопітким був колись сам процес виготовлення ниток і полотна. Як відомо, основною сировиною для цього промислу був льон, коноплі і вовна. Вирощування технічних культур залежало від природно-кліматичних умов. На Прикарпатті льон сіяли в період від середини березня до середини червня, а збирали у серпні. Насіння вибивали праником, а стебла — ціпом. Після вибивання льон вимочували у воді, потім м’яли на бетельні, щоб позбавити волокно від терміття. Залишки терміття очищували на терниці. Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожні волокнині одного напрямку. Процес прядіння складався з того, що вичесане волокно пряли на веретено, доводячи нитку до товщини волосини. З готових ниток на ткацькому верстаті ткали полотно, а потім з нього шили сорочки, рушники, запаски, пошевки. Готові вироби оздоблювали різноманітною вишивкою.
На рушниках та вишиванках, що знаходяться в експозиції, переважають бойківські та гуцульські мотиви вишивок, що характеризуються різноманіттям кольорів та особливістю орнаментів, чимало з яких і сьогодні використовуються для оздоблення одягу, сумочок, та інших аксесуарів.
Почесне місце в експозиції етнографічного музею Калущини посідає колекція дзвоників різного призначення. Серед них є літургійні, шкільні, різдвяні для домашніх та господарських потреб. Майже всім учням хочеться послухати, як вони дзвенять, а от історію дзвонарства в Калуші знає не кожен. А починали свій промисел ливарники Фельчинські із виготовлення маленьких дзвіночків та побутових дзвінків. Їхня майстерня тоді була розташована на вулиці Яна Собєського. Тепер це вулиця братів Фельчинських.
Технологією виготовлення дзвонів особливо цікавляться учні, що вміють розпізнавати метали, знають їхні властивості, можуть виготовляти металеві вироби, тобто опановують професії електрогазозварника та коваля ручного кування. Близьким для розуміння для них є поняття спеціальної печі, відливної форми тощо.
Цікавим є той факт, що Михайло Фельчинський, який заснував у Калуші ливарню дзвонів, був професійним ковалем і цікавився технічними новинками. Його майстерня складалася з двох цехів: ковальського і ливарного. У кузні виготовляли плуги, борони, завіси і замки для дверей та вікон, у ливарні — деталі для сільськогосподарських машин: січкарень, молотарок, оздоблення для вуличних лавок. Як відомо, крім калуських майстерень, Казимир Фельчинський (представник іншого відгалуження родини) мав ливарню у селі Мислів, що неподалік Вістови. Одночасно з майстернею Фельчинських у Калуші діяла ліярня Георгія Гайбля, про яку згадують рекламні оголошення в Коломийській газеті «Руська правда».
Вироби, виготовлені в ливарні Фельчинських, мали попит не лише на внутрішньому ринку. Вони здобули також міжнародне визнання, і цей промисел вдячні нащадки у Польщі продовжують розвивати й сьогодні.
Учні ВПУ-7, які в майбутньому стануть кваліфікованими спеціалістами, серед експонованих матеріалів знаходять те, що є історією їхньої професії.
Так, невеликі, на перший погляд, музейні колекції гасових ламп (7 видів) і побутових прасок (5 видів), неабияк зацікавлюють електромонтерів з ремонту та обслуговування електроустаткування. Адже вони розуміють, що електрика, з якою вони безпосередньо працюватимуть у своїй роботі, була не завжди, а тому цікаво, як їхні дідусі і бабусі обходились без неї. І як працювали без електрики праски і лампи. Відвідавши етнографічний музей Калущини, вони дізнаються, що гасова лампа відома з 1853 року і що сконструювали її саме у Львові маґістри фармації Ігнатій Лукасевич і Ян Зех, виділивши з нафти гасову фракцію. Відтоді гасова лампа як засіб освітлення набула поширення в усій Європі, замінивши лампи на олії.
Музей володіє кількома десятками богослужбових книг та ікон. Серед стародруків, що знаходяться в експозиції етнографічного музею Калущини, особливої уваги заслуговує «Тріодь цвітна», 1663 року видання. Це богослужбова книга з молитвами і піснями великоднього та після великоднього циклу.
Власником згаданого кириличного видання був Михайло Бабій із села Загір’я — тепер мікрорайон Калуша, який 12 квітня 1944 року подарував цю книгу місцевій церкві святого Андрія, про що занотовано на внутрішній стороні обкладинки. У кого зберігалася книга від 40-х до 90-х років XX століття, невідомо. У книзі відсутні дві третини титульного аркуша. Однак уцілілі його залишки із початковими літерами імен друкарів та фрагментом зображення типографського знаку свідчать, що книга видана в друкарні Львівського Успенського братства.
Ще одним унікальним виданням є Літургікон, 1866 року видання, надрукований у Львові у видавництві Ставропігійського інституту. Окрім богослужбових текстів, книга містить цікаві гравюри на релігійні теми.
Серед іконографічних зображень цікавою є збірка ікон і домашніх образів із фондів музею. Ці пам’ятки представляють різні християнські конфесії, однак більшість із них потребує ретельної реставрації.
Наталія МИХАЙЛЮК, завідувач етнографічного музею Калущини ВПУ №7
Редакція газети «Вікна» висловлює подяку за сприяння в публікації матеріалів обласної науково-практичної конференції «Історія музейництва на Калущині: локальний вибір» КЗ «Музейно-виставковий центр Калуської міської ради»
