Після поранення «Тома» з п’ятьма побратимами і одним загиблим доправили до військового госпіталю, що у Позивний – «Том». Йому 41. В правоохоронних органах 15 років. Починав з «Беркуту» і продовжує служити у спецпідрозділі. Фраза про роботу, як про мрію, якраз про бійця. Пригадує, як не було вільних місць і проходив випробування протягом трьох років, аби потрапити в «Беркут». Його запрошували у Грифон, але думки були про інший підрозділ. Для цього тренувався і не покладав надій. У 2004 році прийшов на контрольно-пропускний пункт «Беркуту» у столиці. Його провели у відділ кадрів. Після спілкування 27-річний «Том» отримав запрошення: «Водієм підеш?», інформують "Вікна" з посиланням на Сектор комунікації поліції Івано-Франківщини.
Поліцейський відповів:
«Водійське посвідчення маю. Отже, піду».
Два роки ніс службу у Києві. За цей період встиг побудувати сімейне життя. Дружина родом з Івано-Франківщини, тому «Том» перевівся. Спецпризначинець дослужився до капітана. Зараз працює черговим у роті.
У 2014 році на війну пішов не через наказ, а з словами «Хто як не я?»:
«Усвідомлював, що я спецпризначинець. Розумів це і вважаю, що такі люди завжди мають бути першими: чи на війну, чи на складний виклик. Ми спеціально підготовлені для цього. Цивільні ж не є підготовлені, то що, їх під кулі відправляти?»
Тому на Великдень, не попереджаючи рідних, боєць зібрав речі, поцілував двох діток і вирушив на схід. Тільки в дорозі подзвонив дружині. Остання зрозуміла і підтримала. Справжню небезпеку на п’ятому блокпості у м. Слов’янськ добре пам’ятає, бо тоді втратив побратимів.
Боєць ділиться:
«Подих війни відчув, коли впав гелікоптер з нашими хлопцями. Тоді я зрозумів, що це не звичайний виїзд. Кожен виїзд це якось так: поїхав і приїхав. Тут зовсім інше…».
На полі бою бійці підтримували одне одного. «Том» каже, що ні від кого не чув розмов про страх:
«Навіть коли ти стріляєш, то не бачиш ворожих сил. Вони далеко. Принаймні тоді, у 2014 році, так було. Ми перестрілювалися мінами. Не було такого, щоб ворог у притул підходив».
При одній із атак «Тома» з побратимом поранили, а ще один боєць загинув. Прихистила бійця власноруч викопана землянка.
«Я почув шум і спеку позаду. Зрозумів: щось не так. Почав бігти до землянки. Стрибнув і відчув позаду біль. Побачив кров. Спитав побратимів що там, але вони скривлено відповіли: «Не питай». За деякий час сказали, що утворилася рана розміром у 25 копійок, – пригадує спецпризначинець. – Я попросив витягнути з мене те, що так боліло. Але це був осколок і він настільки глибоко зайшов, що не було видно нічого крім крові…Добре, що хлопці бинт мали. Боєць його притиснув до рани і більше години тримав».
Тим часом на поверхні продовжувалися бойові дії і лише було чутно: «..санітара туди, поранений там…». Каже, що всі хотіли повернутися додому, але кожен розумів, що на війні потрібен:
«Коли є ціль, то людину важко зупинити і змінити думку».
Навіть коли «Беркут» змішали з брудом, то рідні і друзі підтримали бійця.
«Том» каже:
«Вони сприйняли цю інформацію, бо знають мене як людину. Перш за все, правильну людину. Мені навіть у рідному селі ніхто слова не сказав. Всі знали мою чітку позицію».
Після поранення «Тома» з п’ятьма побратимами і одним загиблим доправили до військового госпіталю, що у Харкові. Медики пояснили, що осколок пішов під кутом – зверху і до низу, через хребет. Щастя, що не інакше. Зупинився ворожий клаптик у стегні. Боєць довго лікувався, але ніхто з медиків не ризикував витягувати осколок: спецпризначинцю не давали шансів. Тому змушений жити із згадкою про війну і лікуватися по 2-3 рази на рік. Через ногу з’явилися болі в спині. Також у бійця руйнується суглоб.
Боєць спокійно запитує:
«Приймаю знеболюючі. Проходжу курс реабілітації. А що залишається робити?».
