Дарій разом із двоюрідним братом Юрком купили землю недалеко біля дамби в Підгірках, як їхати на Вістову. Проте згодом Якось при проведенні екскурсії я зауважила невелику світлину перед старою іконою, яка експонувалася на другому поверсі музею. За технікою виконання сама ікона є друкованим або типографським зображенням Івана Хрестителя в дитинстві з ягнятком на руках. На світлині — чоловіки середнього віку, в центрі — Омелян-Володимир Франко, наймолодший син Онуфрія Франка. За фасонами костюмів можна припустити, що зроблена вона приблизно в 40-х роках минулого століття.
Сподіваючись знайти більш точну інформацію або якийсь запис на звороті світлини, потрібно було її видобути, перед тим попередньо вибравши з рамки саму ікону. З тильного боку ікони я віднайшла маленький пакунок у пожовклій від старості газеті. Коли ж вивільнила пакунок з планок, якими кріпилася ікона, то газета відразу почала просто розсипатися в руках. Та на невеличкому клаптику все ж вдалося зауважити рік випуску — 1928-й. В газеті був конверт, адресований Дарію Гавриловичу Дзундзі від Богдана Даровича Дзундзи. Надіслано було з військової частини, номер якої значився у графі відправника, на поштовій печатці — напис: «Солдатское письмо. Бесплатно».
Як конверт, так і лист, що був всередині, очевидно, їла міль, але текст зберігся добре. З одного боку листа текст було написано на старій польській мові. Представники делегації бібліотекарів з польського міста Ополе, які нещодавно відвідали музей-оселю родини Івана Франка в Підгірках, переклали його. Це заповіт, в якому розписано господарство і майно, що в якості спадку розділялось між спадкоємцями. Чи не на основі цього спадку нотаріус оформив акт купівлі-продажу землі в Підгірках, знаної як «Горішній Луг»? Ця інформація написана на зворотному боці старого заповіту українською мовою красивим каліграфічним почерком, що легко читається, хоч і запис зроблено не чорнилом, як польський, а звичайним простим олівцем. Кажуть, що колись так оформляли документи, писали з двох сторін, бо з папером було важко, — економили.
З тексу дізнаємося, що купували двоє: Дарій Дзундза та Юрко Семчук. Це нотаріальний документ з деталізацією процедури купівлі-продажу, описом конкретного місця («кавалка землі»). Також вказана сума оборудки — 3000 тисячі рублів, підписи сторін та свідків. Дата — 1 грудня 1948 року.
Волонтер музею-оселі Марія Федорко повідомила про знахідку мешканця Підгірок Богдана Даровича Дзундзу, бо саме його батько з двоюрідним братом купив землю в складчину.
Заможною людиною у старі часи вважався той, у кого було більше землі. Тому документи про це старалися ретельно зберігати. У селянській хаті не було кращого місця для такого сховку, як ікона. Документ поставили в конверт від листа, що син прислав з армії. Ось і відповідь на питання, чому зміст листа не відповідає конверту.
Богдан Дарович Дзундза проживає в Підгірках, на вулиці Івано-Франківська. Працював у сільгосптехніці, є атвором не одного технічного винаходу, зараз — на пенсії. Усе життя він був активним учасником художньої самодіяльності Підгірок, співав у легендарному «Прометеї» та грав на кларнеті в духовому оркестрі. Напевне, це від мами Марії, що була активісткою Підгорецького просвітянського хору в 30-х роках.
Завітавши до музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках, чоловік показав на світлині свого батька Дарія Гавриловича, який працював у підпорядкуванні Омеляна-Володимира Онуфрійовича Франка, який був дорожнім майстром та розповів історію з даним «спадком». З’ясувалося, що Дарій разом із двоюрідним братом Юрком купили землю недалеко біля дамби в Підгірках, як їхати на Вістову, а через рік тут створили колгосп і цю землю в них відібрали. Та все ж документ, як цінний скарб, зберігали, сподіваючись, що колись справедливість відновиться і землю повернуть.
Різниця у датах між листом і газетою, в яку він був загорнутий, — аж 20 років. Значить, газети та інші друковані матеріали берегли, перечитували та бережно до них відносилися. А світлини з газетою чи книжкою в руках були тоді дуже «модними».
Пригадую, як моя мама розповідала, що граф, якому належало містечко Млинів на Рівненщині, з якого я родом, перед приходом перших «совітів» продав за копійки всю землю, що йому належала. Селяни, дивуючись дешевизні, швиденько її викупили. Звертався і мій прадід Іван, бо своєї землі не мав, орендував у місцевого священика. Та пан відмовив зі словами «тобі того не треба». Іван тоді образився, а дарма. До речі, щоразу, розповідаючи цю історію, мої родичі нагадували собі, що у графа були два великі породисті пси: одного кликали Ленін, а іншого — Троцький. Син графа був літуном, поруч з маєтком був розташований аеродром. Так це місце називають і понині. А злітна смуга тепер щільно розділена клаптиками городів мешканців Млинова. Майже на порозі червоних «визволителів» граф із родиною вилетів на особистому літаку до Європи, а в маєтку залишилася тільки обслуга.
До речі, ті люди, що служили в пана, були своєрідною «шляхтою» серед інших селян, бо на цю роботу потрапити могли тільки кращих з кращих, адже потрібно було купу рекомендацій навіть на найнижчі посади, такі як конюх або квітникарка. А на службу в покоях потрапляли взагалі обрані. Для простого селянина потрапити на таку роботу було просто неможливо. Подруга моєї бабусі, яку звали по-вуличному Гулька, до смерті хизувалася тим, що служила у графа квітникаркою.
Та не всім так пощастило, як Гульці, бо в той день, коли загарбники увірвалися до маєтку, відразу поставили «до стінки» всіх, хто в той момент виявився на території, і розстріляли. За лічені дні селяни, що налетіли звідусіль, як саранча, грабуючи все поспіль, знесли два з трьох поверхів величезного житлового приміщення. До речі, в 1960 році на території маєтку знімали художній фільм під назвою «Сліпий музикант». Зйомки проходили як на території, так і в приміщенні колишнього графського флігеля (будинку для гостей), який був точною зменшеною копією самого особняка. Велич і краса будівлі вражає! Важко навіть уявити, яким був сам панський будинок. На його фундаменті в 1950-х збудували приміщення зооветеринарного коледжу. Там він функціонує і понині. А у флігелі зробили краєзнавчий музей.
Шкода, що цього року його відвідати не вдалося, бо зачинений через відсутність коштів на утримання. Саме приміщення зазнає значної руйнації.
Ось і вся історія палацу Ходкевичів у Млинові на Рівненщині. Історія, що розпочалася у ХV столітті і так сумно закінчилася у наші дні. Це яскравий приклад того, яку цінність мають гроші, багатство, влада.
Скільки треба було тяжко працювати, щоб заробити дітям на той «кавалок землі», та навіть на цілий грошей не вистачило, тому і склалися Дарій та Юрко з Підгірок грошима. Мабуть, люди сподівалися, що ця земля буде спадком, який залишиться дітям, внукам. Хоча батько розповідав, де схований цінний документ, усе ж із часом ця інформація стала неактуальною, і «скарби» потрапили до музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках.
Наталія МЕЛЬНИК, науковий співробітник музею-оселі родини Івана Франка
