Олег Івахнюк після поранення під Попасною переніс 23 операції і четвертий рік продовжує лікування та реабілітацію " Я все життя був готовий, я знав, що в Україну прийде війна, але не очікував що з Росією."
Ще з Майдану він «Дніпро». Пораненого Олега Івахнюка побратими несли у медпункт готелю «Дніпро», аби там надали йому медичну допомогу. Час від часу приходячи до тями, він чув окремі фрази, і все кричав: «Дніпро!». На той час у Києві зникали люди, і Олег не знав, у чиїх руках перебуває, думав, що «тітушки» несуть його до Дніпра топити. Отак і отримав позивний, інформують "Вікна" з посиланням на медiйний центр "Залишенцi".
А пізніше прийняв рішення не повертатися додому:
"Який футбол, коли в країні почалися військові дії, треба їхати на Схід. За час своєї спортивної кар’єри я встиг пограти і за калуський «Спартак», і за «Галичину-Карпати», а це щоденні тренування, постійні відрядження, тому вважав себе достатньо фізично і морально витривалим. Коли розстрілювали людей на вулиці Грушевського, а я чудом залишився живий, врятував бронежилет, зрозумів, що таке справжній страх. Але я звик переборювати себе, справився і з цим."
Колись йому снилася війна. І він там був. Тому Олег завжди казав друзям: «якщо щось – я піду». Хлопці часто уявляють себе героями, озброєними до зубів. 2 червня 2014-го просто з Майдану його 2-га штурмова рота батальйону «Донбас» вирушила в Артемівськ (нині Бахмут). Олег Івахнюк раніше ніколи не служив в армії, але розумів, що рівень її оснащення невисокий, але те, з чим вони їхали на Схід, просто вразило.
"Коли я разом з десятьма земляками із Калуша виїжджав з Майдану, приїхали депутати. Поруч стояли 5 БТРів – ми вирішили, що ця техніка поїде з нами на схід. Але щойно депутати роз’їхалися, зникли і ті БТРи. На фронт ми діставалися двома туристичними «Неопланами» і «Фордом». Перед виїздом нам дали по 3 гранати, 3 рожки і 300 патронів. Інше, сказали, там діставайте."
Це здивувало, але найбільше, коли вже приїхали на Донеччину, вразило ставлення місцевого населення. Олегу, професійному футболісту, і раніше не раз доводилося бувати у Слов’янську та Краматорську, але такої ненависті, як в 2014-му, він не помічав.
"Часом, під час матчу, вболівальники кричали «бандери», але то таке – не звертали уваги. А тут 70-80% місцевого населення ненавиділи нас, одна жінка навіть плюнула в мене."
Такого він не очікував. Тож підтримки від місцевих не чекав. Стало зрозуміло, що ця, так звана АТО надовго.
Однак, його реальна війна тривала трошки більше місяця. 18 липня о 5 годині ранку бійці отримали бойове завдання – знищити сепаратистів, а ще краще – взяти «язиків» на першому блок-посту перед Попасною. На під’їзді перед групою вибухнув замінований міст, утворилася велика прірва, але техніка ще проходила, пропустили вперед БМП (бойову машину піхоти), і добігли до посту. Замість ополченців на них чекали макети. Усі зрозуміли – це пастка. Але наказ є наказ.
"Ми рушили. Йшли пішки, бо було небезпечно їхати. Автобус великий, БМП без пушки, щоб за неї заховатися, там більше не було де сховатися – по боках росли соняшники і вздовж 600-700метрів тяглася сіра промзона. Нас оточили буквою «П» і почався дуже сильний обстріл. Ми попадали, асфальт нам був як рідна мама… Тоді загинуло троє наших бійців, один зник, було п’ятнадцять поранених, я в тому числі. Отримав три кулі в ліве стегно. Практично всі в одне місце… Ми почали відступати – патрони закінчилися, а БТР (бронетранспортер) так крутив баштою, що її закинуло. Я, чесно, думав, що мене там залишать – вже чутно було, як сєпари говорять. Я взяв 2 гранати, пальці в кільця, думав, що не витримаю напруги, зірвуся. Тоді того, хто потрапляв у полон, не жаліли. Вирішив: якщо смерть, то ще з собою кількох ополченців прихоплю. Я вже втрачав свідомість і ніби в мареві бачу мого друга на позивний «Кейн», він пізніше загинув. Хлопці витягували мене півтори години, то було непросто, вони мене тільки беруть, як по нас стріляють."
І саме тоді, на відкритій місцевості, під обстрілами, він вперше зрозумів, що таке дружба. Ніколи раніше Олег не почувався настільки захищеним, ніколи раніше в нього не було відчуття такого братерства, як на східному фронті.
" Коли хтось гине – то дуже тяжко. Там ми дуже зблизилися, то справжня сім’я, ми як брати… Я такого ніколи не відчував за 32 роки, такої сильної підтримки. З такими хлопцями можна йти куди хочеш…"
— От тільки як? – досі запитує себе боєць – як міг хірург Бахмутівської лікарні не помітити в нозі три кулі? Чому витяг тільки одну? Через низьку кваліфікацію, чи навмисне?
"Лікар сказав: все солдат, скоро в бій. Я думаю: о, відмазався, а тут над вечір мені зовсім погано, я зеленію, білію, мене забирають в Харків – я того вже не пам’ятаю. А зранку мені вже інший хірург приносить 12-каліберну кулю, оболонку від неї, ще одну – калібру 5.45, і купу уламків. Я кажу: то не моє. Там стільки поранених, думаю, може переплутали. У відповідь лікар показав мені знімок, зроблений у лікарні в Бахмуті. На ньому було чітко видно три кулі. Я тоді просто не зрозумів того лікаря з Бахмута, чому він їх не вийняв? Чи він якийсь сєпар? Через нього я мало не втратив ногу. Харківські медики наполягали на ампутації, а я відчував, що рухаю пальцями і не погоджувався."
Олег відмовився від пігулок, аби йому не підсунули снодійне і не ампутували ногу. Завдяки друзям, котрі за короткий час зібрали 8 тисяч гривень для перевезення учасника війни до Київського військового шпиталю, Олег Івахнюк продовжив лікування вже у столичній лікарні. Рятуючи поранену ногу, київські медики змушені були вирізати 8 сантиметрів стегнової кістки, вони провели 11 операцій. Після останньої здорову праву ногу розбив параліч. Крім того, організм роз’їдала інфекційна синьогнійна паличка. Чоловіка охопив розпач. Він ледве контролював емоції. Не приховує, що медики рекомендували курс лікування у відділенні психіатрії. Однак, вирішив, що звідти вже не вибереться. Друзі не дозволили його, частково паралізованого, ізолювати від людей.
Відтоді, як бійця витягли з-під обстрілів біля Попасної, друзі в його житті найважливіші. І їх ставало все більше, до земляків, майданівців та побратимів додалися волонтери, які підтримували під час лікування. Всі вони подбали, аби йому було за що лікуватися як в Україні, так і в Іспанії.
Тільки закордоном закінчилися Олегові медичні страждання – за два тижні тамтешні медики вивели інфекцію, яку вітчизняні збиралися лікувати упродовж 4-5 років. Саме там позаживали набуті пролежні, а Олег, оточений увагою української діаспори, відчув себе щасливим і знайшов нових друзів.
Але то був тільки початок. З того часу боєць наполегливо працює. Вже вкотре проходить реабілітацію в Рівненському обласному шпиталі. Він знову починає ходити, потроху стає на ноги. Він часто посміхається, і мріє, що колись таки поставить імплантат. Якщо встигне це зробити ще до закінчення війни, то, впевнений, обов’язково знадобиться в армії.
Мріє, що коли ми виженемо ворога зі своєї землі, буде тренером і навчатиме малюків футбольної гри. Та, головне, матиме повноцінну родину і збудує невеличкий, але затишний будиночок в Карпатах, де знову залунають дитячі голоси. І в ньому завжди буде місце для донечки, яка зараз мешкає зі своєю мамою.
Олег Івахнюк завжди знав, що буде війна, але і уявити не міг, як вона змінить його життя і його цінності.
