Чоловіків вивели на площу перед синагогою, де заздалегідь вкопали десять соснових стовпів і зігнали натовп глядачів. Їх Мало хто знає, що автором пісні «Гуцулка Ксеня» є чудовий композитор Ярослав Барнич, родом з Снятинського району Івано-Франківської області. Довгі десятиліття творчість і саме ім'я митця були заборонені кремлівськими «визволителями». Натомість, у штаті Огайо (США), де проживав композитор, він досяг великого вшанування та визнання. Помер Ярослав Васильович Барнич в еміграції 1 червня 1967 року, залишивши по собі великий творчий доробок: романси, оперети, пісні. Його називали «українським Лєгарем».
12 жовтня цього року у Івано-Франківському муздрамтеатрі відкрили новий 76-й театральний сезон оперетою Ярослава Барнича «Шаріка, або Кохання січового стрільця». Режисер-постановник — художній керівник театру Ростислав Держипільський.
17 листопада 2018 року в приміщенні обласної філармонії імені Іри Маланюк вшанували пам’ять 27-ми українських патріотів, розстріляних під стіною синагоги. Захід пройшов у формі реконструкції подій 14-17 листопада 1943 року «Шаріка» — оперета, що переросла в трагедію».
Силами акторів обласного муздрамтеатру реконструйовано події 1943-го року, коли під час вистави в зал раптово увірвалися німці. Було моторошно не тільки спостерігати, а і бути учасником дійства. Майстерність виконання і постановки дала можливість глядачеві відчути всю біль і трагічність моменту. Страшні картини поставали в уяві, коли Ярослав Держипільський переповідав ту страшну історію 75-літньої давнини.
У неділю, 14 листопада 1943 року, в театрі Станиславова йшла оперета «Шаріка» Ярослава Барнича про кохання січового стрільця і закарпатської дівчини. Зал був вщерть заповнений людьми. Про те, що серед глядачів будуть члени ОУН, німців попередив інформатор з села Микитинці. Тож, посеред вистави у зал з пострілами ввірвалися німці. Було перекрито всі виходи. Під час обшуку було знайдено вогнепальну зброю і кілька гранат. Шеф станиславівського гестапо Оскар Брандт звернувся до голови Українського Окружного Комітету професора Миколи Лепкого (брата знаменитого письменника):
«Пане голово! Ось погляньте, з чим ваші українці ходять до театру. Це не поляки, публіка чисто українська».
Усіх чоловіків виводили поодинці на сцену для перевірки документів. Підозрілих — затримували. У цей же час зрадник, що переховувався за завісою, вказував гестапо на націоналістів. Загалом того вечора заарештували 140 осіб. Їх доправили до в'язниці на вулиці Білінського (тепер — Сахарова). У наступні два дні тривали допити і катування. 24-х молодих осіб, у яких не було посвідки на працю, направили на примусові роботи в Німеччину. А 17 листопада в приміщенні того ж таки театру відбулося судилище. 27 чоловіків і трьох жінок визнали винними та засудили на смерть. Жінок вивезли до в'язниці, де двох стратили, а ще одна, Ярослава Миколайчук, викинулася з вікна. Чоловіків вивели на площу перед синагогою, де заздалегідь вкопали десять соснових стовпів і зігнали натовп глядачів. Засуджених поділили на три групи. Їх по черзі прив'язували колючим дротом до стовпів і розстрілювали. Останніх сімох розстріляли із зав'язаними ротами, оскільки перші дві групи співали "Ще не вмерла Україна!" і вигукували гасла "Слава Україні!".
Зрадник теж не уникнув справедливого покарання: у березні 1944 року його стратили разом із братом.
Того страшного дня оперета «Шаріка» була перервана, щоб залишитися забутою на довгі роки. 17 листопада 2018 року оперета була перервана на тій самій ноті. Перервана на панахиду, що пройшла біля пам’ятника страченим націоналістам.
Знаменно, що після панахиди та невеликих виступів виставу артисти відіграли до останньої ноти. Закінчилося дійство виконанням пісні «За Україну», яку урочисто підтримав зал. Було проникливо і зворушливо. З Калуша на заході була присутня Лідія Романівна Іваницька. Серед страчених у 1943-му — її близькі родичі. Рідний брат батька — Мирослав Штуняк та Володимир Хроменко — чоловік батькової сестри. Він був хрещеним Лідії Романівни. Їхні імена викарбувано біля підніжжя пам’ятника розстріляним націоналістам в обласному центрі.
У 1943 році гестапо чинило свої звірства по всій території нашої області. Зокрема, в Калуші та селі Новиця розстріляли учнів Торгівельної школи. Слід зауважити, що знищені в Новиці, а перепоховані в Добровлянах патріоти були родом з Надвірної. Звірства творилися й у Ворохті, Яремчі, Надвірній, Станіславові. Серед розстріляних у Ворохті в 1943 році був калушанин Володимир Кіца, про якого знаємо дуже мало. Тому, напевне, була велика кількість близьких та родичів героїв саме з цих гірських місцин нашої області. Багато присутніх уперше за багато років мали змогу зустрітися з родичами, близькими, знайомими, яких об’єднує спільне горе, що не лікує навіть час. І не просто зустрітися, а поділитися спогадами про людей, яких воістину можна назвати втраченим цвітом нації.
Запросили калушан та інших делегатів з усіх куточків нашої області дві сподвижниці: Єлизавета Киселюк-Андрійків з Микулинців та Людмила Трачук, член обласного «Меморіалу» з Надвірної. Про вищезгадані події жінки написали книгу вдячної пам’яті «Осяяні вічністю». Книгу створено у формі художньо-публіцистичного нарису і вона от-от має вийти з друку. Власне, досліджуючи матеріали і документи, і знайшли в Калуші Лідію Романівну Іваницьку. Та не тільки її, адже було багато родичів знищених гестапівцями та енкаведистами наших патріотів. Це й Оксана Маланюк, яка мала всього два тижні, як не стало її батька, Наливайко Василь Васильович з Надвірної, який також ніколи не бачив свого батька. Мама в ті буремні дні була ним вагітна всього два місяці.
Кожен розповідав про своїх близьких, ділився спогадами. Мою увагу привернула жіночка. Красива, не зважаючи на роки, і досить своєрідно вбрана, так, ніби якось виринула з старих часів: вся в чорному, а вигляд довершували величезні пакунки, що вона носила на плечах, боячись їх залишити як найвищу цінність. Була в ній якась така іскринка духовної сили та піднесення, що словами передати важко. Дуже вже хотілося познайомитися з нею. Це Василина Миколаївна Панько з Яремчі. Приїхала того дня в Івано-Франківськ, вшановуючи пам’ять своїх страчених родичів. А дивні пакунки — це судові папери, бо має тяжбу з сусідом-можновладцем за власний дім…
Чудова постановка, перевтілення, спогади, сльози, знайомства — всього було вдосталь. Був жаль за тими нашими втраченими щирими українськими душами, яких і нині так бракує. Але прямо навпроти пам’ятника розстріляним патріотам приміщення Сбербанку Росії. Так що роботи зі становлення України і на наш вік вистачить.
Наталія МЕЛЬНИК, науковий співробітник музею-оселі родини Івана Франка
Світлини: Наталія Мельник, Богдан Досюк
