Ілюстрація. Для більшості прохачів жебрацтво -- це спосіб життя Журналіст "Екпресу" з Івано-Франківська Анна-Сабіна Ружицька у соцмережі зазначає:
"Неділя. Ранок. До греко-католицького катедрального собору Святого Воскресіння в Івано-Франківську поспішають десятки людей. На сходах, що ведуть до храму, стоять п'ятеро прохачів — троє чоловіків і дві жінки. Усі одягнені тепло, але в брудну одежу. Від одного чоловіка тхне спиртним. Він ледве стоїть, руки трусяться. Очевидно, що в нього --важке похмілля. Підходжу та кажу, що можу купити йому їжу, пропоную піти зі мною до найближчого магазину.Чоловік... плює мені під ноги і відходить вбік, тримаючись за стінку. Зрозуміло, що їжа йому не потрібна. Щоправда, за мить чолов’язі якась старша пані дає... дві гривні. Той брудною рукою задоволено ховає купюру в кишеню. Запитую жінку, навіщо вона дала гроші п’яндизі. Вона опускає очі додолу та каже, що “Бог розбереться, кому на що треба”.
Анна зазначає, що коли підійшла до бабці років 75, яка, як на свій вік, дуже жваво оглядала всіх, хто заходить в храм, зрозуміла, що це “професійна прохачка”:
"До тих людей, які одягнені у дорогий одяг, простягає руки та затягує: “По-о-одойте-е-е на лі-і-і-іка-а-а—арства!”. Ага, зрозуміло, це “професійна прохачка”, яка вже добре знає, в кого насамперед треба просити. Але люди їй не подають. “Вона тут щонеділі стоїть, --швидко пояснює мені старше подружжя Веселовських — Іван і Надія. -- Якби справді була хвора, то не ходила би до катедри, як на роботу. У нас для таких грошей нема”. Підходжу до бабці, пропоную купити ліки, але натомість прошу, аби вона показала документи з лікарні або хоча би рецепт. “Після служби прийдеш, і купиш... мені щось з їди, але доброго, бо я слаба”. “Але ж ви на ліки просите, я готова вам їх купити, -- знову кажу прохачці. -- І чому після Служби підійти, я вже йду з вами до аптеки”. “Мені ТРЕБА тут стояти, так що або давай гроші, або йди, нє, прийди після служби”, -- ошелешує бабця. Що ж, цій людині гроші на ліки не потрібні!"
Далі журналістка вирушила до Свято-Троїцького собору УПЦ КП, що на вулиці Василіянок:
"Там уже триває недільна Служба. На сходах сидять чоловіки у брудному лахмітті, підходжу та простягаю кожному булку. Беруть, не піднімаючи очей, один дякує, хреститься, запитую, чи треба їм ще щось їсти купити. Просять хліба, сала, ковбаси, й... часнику. А один додає “и водочки”. Йду в магазин купую кожному по хлібині, по 100 грамів сала й стільки ж вареної лікарської ковбаси. Повертаюся до собору й віддаю прохачам. Беруть, але один запитує, чому не купила доброї копченої ковбаси та... нагадує про часник і горілку. Нахабство та й годі! Далі прямую вулицею Незалежності до монастиря отців василіян. Там просить милостиню ромська родина: чоловік, жінка та двоє дітей, на вигляд їм років 8-10. Підходжу до жінки, подаю хліб, та починає кричати на мене та... проклинати, бажає мені, щоби в мене ніколи не було долі і грошей, бо, мовляв, я їм пошкодувала коштів. "А хліб чому не берете, ви ж, напевно, голодні, якщо просите", --запитую войовничу жінку. Але від неї чую лише добірну лайку. За мить родина йде з-під церкви. Прикро, але розумію, що прохачам, які стоять під храмами, не потрібні ліки чи одяг, а лише гроші або їжа на закуску."
Що стосується милостині для прохачів — це особиста особиста справа кожного. На жаль, багато людей, подаючи милостиню, наче “відкупляється” за свої гріхи та погані вчинки, переконана франківчанка.
За словами психологині та сімейної консультантки Ольги Шологон, кожна людина сама повинна вирішувати, чи подавати прохачам. На жаль, серед прохачів є багато тих, які “заробляють” на цілі злочинні угрупування, декого примушують жебракувати рідні або співмешканці, які зловживають алкоголем чи наркотиками.
Для більшості прохачів жебрацтво — це спосіб життя. Такі будуть відмовлятися від конкретної допомоги, їм потрібні лише гроші, які вони будуть витрачати на спиртне. Ці люди маніпулюють нами, вигадують наївні історії про лікарню, дітей, яким потрібна операція, хворих родичів чи згорілі будинки. Та якщо когось з прохачів запитати, чому вони не звертаються до правоохоронців, в соціальні служби чи в благодійні організації, то ті втікають, або лаються, або ще й вдарити можуть, зауважує журналіст.
